Наталія Абрамовська,
3 курс, спец. «Маркетинг», д/ф
Наук. кер. – Городницька Л.В.
Чернівецький торговельно-економічний інститут КНТЕУ, м. Чернівці
Механізм формування політичної культури українців
Політична стабільність суспільства залежить від стійкості політичної системи суспільства, а також політичної культури. Щоб остання була дієвою й стійкою, необхідно здійснити глибокі зміни. Тому що багато в чому залежить від політичної культури, яка стоїть на демократичному ідеалі. Політична культура пострадянської України як сукупність різних політичних цінностей, настанов і стандартів політичної діяльності стримує процес демократичної трансформації суспільства. Такий стан політичної культури українського соціуму також безпосередньо пов’язаний із нерозвиненістю демократичних політичних інститутів, недостатньою ефективністю діяльності владних структур, низькими темпами економічних перетворень.
Мета роботи – показати, що політична культура як частина духовної культури суспільства це ціла система: від стійких переконань до зразків поведінки; впорядковує політичний досвід і регулює політичну взаємодію індивідів, суспільства й органів влади.
Серед науковців, які досліджували проблему політичної культури були: М.Драгоманов і М.Грушевський які теоретично обґрунтували необхідність політичної боротьби для українського народу з метою отримання політичної свободи, що є однією з умов формування високої політичної культури й правосвідомості. Вагомим був внесок у розвиток політичної думки також таких діячів, як Б.Кістяківський, М.Костомаров, Д.Донцов, В.Липинський, П.Христюк, М.Хвильовий та ін. Першим, хто в своїх наукових працях створив концепцію політичної культури, став американський учений. Також політичну культуру досліджували:Г.Алмонд. М.Іовчука, М.Лисенкова, В.Ребкала, Ж.Тошенка А.Череднеченко, Б.Цимбалістий.
Пізнання реального політичного життя суспільства неможливе без поглибленого вивчення політичної культури народу. Це пояснюється тим, що розвиток будь-якого суспільства, його складових елементів і насамперед людини здійснюється під визначальним впливом культури, яка, у свою чергу, вплетена у свідомість і діяльність суб'єктів. Поза культурним оформленням поведінка і діяльність людини, соціальних спільнот втрачають доцільність, спрямованість розвитку, сенс існування, оскільки в ній виражені спосіб людського буття, міра освоєння суб'єктами нагромадженого людством досвіду, традицій, цінностей і механізми реалізації їх на практиці. Тому найнебез-печніший дефіцит соціуму — дефіцит культури. Будь-який вид людської діяльності поза культурною формою і змістом перетворюється на стадне, рабське існування. Оскільки низький рівень політичної культури або навіть відсутність останньої призводять до значних негативних наслідків, у людей виникає об'єктивна потреба оволодіння політичною культурою, механізмами свідомої реалізації себе у політичному житті.[3 c.69]
В об'єктивному, науковому підході до розуміння політичної культури є уявлення про неї як про невід'ємну складову загальної культури людства, що пов'язано з діяльністю соціальних верств і класів у соціально-політичній сфері суспільства, з їх інституційною творчістю, боротьбою за владу та її використання
Культура не є суто духовною субстанцією, обмеженим чинником, який існує лише завдяки свідомості. Це особливого роду об'єктивна дійсність, яка на відміну від природної дійсності має суб'єктивне (у розумінні не "свідоме", а "діяльне") джерело походження. Культура — це спосіб і результат людської діяльності, що відтворює особистісне й суспільне буття в усьому його бага-томанітті.[1. c 73]
Людина засвоює політичну абетку в процесі соціалізації упродовж усього життя. Сім'я, школа, трудові й навчальні колективи, формальні й неформальні спільноти, організації, офіційні та неофіційні громадські і державні структури тією чи іншою мірою здійснюють політичну соціалізацію особи, кожна з цих інституцій робить це, як може. Завдання полягає в тому, щоб до політичної соціалізації включати механізми внутрішньої детермінації свідомості і поведінки людини. Завдяки останнім особа могла б здійснити якісний стрибок від усвідомлення власного "я", своєї суверенності — до усвідомлення "ми" в процесі політичної практики і в такий спосіб поступово прилучатися до політичних понять, що реально відображають політичне життя; вона усвідомлено, а не сліпо-покірно прагнула б вийти з власного індивідуального середовища у середовище найближчого оточенняОскільки політика продовжує тримати першість щодо решти сфер суспільного життя і ця ситуація триватиме, очевидно, довго, то слід приділяти належну увагу формуванню політично культурних громадян. Що менше політики у суспільстві, то воно стабільніше, демократичніше, цивілізованіше, соціально дієвіше і в цілому культурніше політично.
Якщо ми хочемо мати суспільство, культурне у політичному значенні, то ми повинні зректися мови політичних ультиматумів, що нерідко лунає під гаслами політичного плюралізму, адже у культурі політичних компромісів є абсолютно неприйнятними силові методи. Якщо вважати політичну опозицію за норму політично культурного життя, то стане неможливою ситуація, коли конкретна опозиційна сила оцінюється в моральних категоріях, якщо вона, зрозуміло, не переслідує антигуманних цілей та не застосовує відповідних засобів. Якщо ми проголошуємо плюралізм політичних цінностей та ідеалів, то не повинні надавати одному з них абсолютно ідеальної форми, видаючи його за "нове", найвище поняття або цінність. "Культура не є сукупністю високих понять або високих цінностей. Адже ніякі цінності, досягнення чи механізми не є в даному разі гарантією.[2 c.45]
Світова цивілізація і культура немислимі без історії українського народу, шедеврів його генія. Цілком слушною є думка про те, що нам немає потреби повертатися до світової цивілізації. Однак слід зазначити, що багатовікова історія народу й історія політичних партій та ідеологій, що визначали його політичне життя, — далеко не одне й те саме. Український народ та його духовність ніколи не перебували поза цивілізацією. Більш того, народ України разом з іншими народами рятував її у Другій світовій війні. Що ж до відроджуваної державності й політичної системи, то вони тільки-но починають вибиратися з-під уламків тоталітаризму. Тому нам треба не повертатися до цивілізації, а наздоганяти її. Незвичний це стан — свобода. Суспільство звикло до пригнічення, вибору в нього не було. Однак не легше, коли вибір безмежний. Розумно використати його — справа складна, і цьому стоять на заваді інертність, а то й просто безвідповідальність. Скрізь та всюди спостерігаються тяжіння до узагальнення, насолода від руйнації, жага наживи. Визначальними у поведінці численних "творців сьогодення" стають пожадливість, заздрість, політична провокація, авантюризм. І все це потрапляє до загального "котла" нашої культури. Зникла різниця між успіхом та невдачею, перемогою і поразкою, героїзмом і злочином, величчю й обманом, сенсом і нісенітницею. Звідси й неприйняття усього того народом, від імені якого виступає нині чимало саме таких його обранців, і тривога за те, а чи не увійде все це в нову політичну культуру, чи не обернеться новою трагедією для українства у цілому?
Результати соціологічних досліджень, що сьогодні проводяться в Україні соціологічними службами, а також спроба, показали, що уявлення людей про той державно-політичний устрій, з яким багато хто пов’язує надію виходу з соціально-економічної й духовної кризи, що склалася, вступили в протиріччя з реаліями сьогодення. Наявний конфлікт сподівань і реальності. Конфлікт стереотипних уявлень про демократію і самого процесу демократизації.[2 c.91]
Отже, політична культура адекватно відбиває процеси, які відбуваються в українському суспільстві. Її можна схарактеризувати як підданську з ознаками демократії, авторитаризму і фрагментарності. Ознаки такої культури відсутність консенсусу щодо базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного розвитку; перевага місцевих, регіональних інтересів над загальнонаціональними і загальнодержавними; домінування у політичних рухах культу боротьби, притаманного тоталітаризму, всупереч тому, що декларовано принципи плюралістичної культури; перевага духунедовіри між різноманітними соціальними силами, їх непримиренність; урядова нестабільність, мала прояв у порушеннях закону, цивільних процедур тощо; здійснення підтримки “мирного співіснування” легальних соціальних конфліктів не шляхом консенсусу, а на основі силового балансу сторін.
Література:
1. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку/ Редкол.: Ф.М.Рудич. - К.: Парламентське видавництво, 2000. - 352 с.
2. Політологія. Книга перша: Політика і суспільство. Книга друга:
Держава і суспільство/ А.Колодій, В.Харченко, Л.Климанська, Я.Космина. –
Київ: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2000. – 584 с.
3. Політологія. Конспективний курс/ А.Крюкова. – Харків: Торнадо, 2005.
– 144 с.
