Наук. кер. – Чичун В.А. Чернівецький торговельно – економічний інститут КНТЕУ м. Чернівці
Корпоративне управління як основа розвитку ринкової економіки
Світова фінансова криза стала випробуванням для існуючої системи корпоративних відносин: компанії або адаптуються до нових умов або гинуть. Одним з факторів пристосування та подолання кризових явищ стала система корпоративного управління - в тих компаніях, які відповідали стандартам корпоративного управління негативні наслідки менш загрозливі. У зв'язку з цим особлива увага повинна приділятися удосконаленню механізму корпоративного управління, виробленню нових стратегій розвитку корпорації, що дозволить і компанії, і менеджерам удосконалюватися, гідно вирішувати виникаючі проблеми глобальної економіки та адекватно відповідати на виклики світової фінансової кризи. Дослідження цих елементів на сучасному етапі є досить актуальним. Проблемам корпоративного управління присвячені праці закордонних і українських вчених, серед яких В.Гриньова, Т. Долгопятова, О.Носова, А.Сірко, М. Чечетова, Джона Уайлі енд Сана та ін. Корпоративне управління є складною, багатофункціональною категорією, що потребує глибокого та комплексного підходу, активізації досліджень в цьому напрямі, стратегічна перспективність якої в сучасній глобальній економіці очевидна. Метою даної статті є визначення проблем корпоративного управління компаніями, класифікації й аналізу зацікавлених груп товариства та розподілу основних механізмів корпоративного управління. У широкому розумінні корпоративне управління розглядають як систему правил поведінки, за допомогою яких спрямовується та контролюється діяльність АТ. Механізм корпоративного передбачає функціонування виборних і призначених органів управління, збалансовує інтереси власників і менеджерів, а також спрямований на максимізацію прибутку АТ у рамках чинного законодавства. Корпоративне законодавство в Україні по суті поки що перебуває на етапі становлення, вбираючи в себе усе прогресивне зі світового досвіду та початкового досвіду функціонування українських акціонерних товариств. Тому важливо враховувати особливості функціонування акціонерних товариств в Україні у межах чинного законодавства, хоч яким недосконалим воно не було б, а також ті позитивні й прогресивні моменти зарубіжного досвіду, що сприятимуть подальшому розвиткові українського корпоративного сектору економіки [1, с. 114]. Наприклад, порівнюючи головні особливості американського та українського корпоративного законодавства, можемо констатувати: - якщо законодавча база США у корпоративній сфері формувалася упродовж тривалого часу, починаючи з 1943 – 1944 років, коли було прийнято орієнтований закон про корпорації та закони корпорацій штатів США, то історичний досвід корпоративного бізнесу в Україні налічує лише чотирнадцять років, починаючи з проголошення незалежності держави; - інфраструктура українського фондового ринку слаборозвинена, й акції переважної більшості акціонерних товариств не котируються. Водночас у США функціонує високорозвинений фондовий ринок, що дає змогу будь-якому акціонеру стежити за курсом акцій, а також вільно продавати ці акції; - внутрішньокорпоративне управління у США спирається на велику кількість документів, що застосовуються різними корпораціями, а в Україні воно засноване лише на традиціях підприємств, котрі нещодавно пройшли процедуру приватизації й керуються набором розроблених самими акціонерними товариствами рекомендацій, що перебувають у стадії освоєння і не мають відпрацьованої загальної процедури внутрішнього корпоративного управління. Поділ функцій володіння і управління компаніями не мав би серйозних проблем, якби інтереси власників і керуючих (менеджерів) цілком збігалися. Однак інтереси ці розходяться. Більш того, інтереси різних категорій власників також можуть серйозно розрізнятися. Щоб зрозуміти складну природу відносин, що покликана регулювати система корпоративного управління, необхідно розглянути їх учасників. Основними учасниками корпоративних відносин в акціонерних компаніях є власники і управляючі акціонерної власності. Ключова роль у корпоративних відносинах власників і управляючих акціонерної власності випливає з того, що перші здійснили безповоротні інвестиції, надавши компанії на найбільш вигідних умовах значну частину необхідного їй капіталу, призначаючи на себе найбільші у порівнянні з усіма учасниками корпоративних відносин ризики, а від діяльності останніх залежить те, як цей капітал буде в кінцевому рахунку використаний. Характер взаємин між цими двома групами учасників корпоративних відносин залежить від історичних особливостей формування структури акціонерної власності, розмірів пакетів акцій, що знаходяться у володінні тої або іншої групи інвесторів і менеджменту, умов і способів їх придбання, типу власників і специфіки їхніх інтересів стосовно компанії. Великі власники підприємницького характеру зацікавлені в прибутковості діяльності компанії, зміцнені її довгострокових позицій у тій сфері бізнесу, у якій вона діє, і самим безпосереднім чино беруть участь у процесі управління нею. Інші великі власники можуть мати трохи відмінні інтереси. Так, великі акціонери можуть мати комерційні відносини з корпорацією, що для них є набагато більш вигідні, чим одержувані ними дивіденди. Такі акціонери зацікавлені не стільки в підвищенні фінансової ефективності діяльності компанії, скільки в розвитку і розширенні своїх відносин з нею. Таким чином різні групи учасників корпоративних відносин мають інтереси, що збігаються в одних сферах, але розходяться в інші. Спільність інтересів полягає в тому, що в звичайній ситуації всі учасники корпоративних відносин зацікавлені в стабільності існування і прибутковості діяльності компанії, з яким вони пов’язані [2, с. 40]. Варто зупинитися на типових корпоративних конфліктах і основних причинах їх виникнення. 1. Прийняття керівництвом АТ рішення про відчуження власності, реорганізацію, участь у статутному капіталі інших юридичних осіб, створення філій і дочірніх підприємств, тощо без участі акціонерів. 2. Порушення законних прав акціонерів на участь в управлінні справами АТ. Практика свідчить, що право акціонерів на участь в управлінні справами АТ порушується ще на стадії підготовки проведення загальних зборів акціонерів. Під час їх скликання виконавчий орган порушує вимоги чинного законодавства, а саме: - не здійснює персонального повідомлення акціонерів – держателів іменних акцій про проведення загальних зборів; - не здійснює загального повідомлення про проведення загальних зборів в офіційних друкованих виданнях (а якщо відповідне повідомлення і публікується, то дуже частот не містить усіх необхідних відомостей – таких, як дата і місце проведення борів, порядок денний); - здійснює повідомлення про проведення загальних зборів несвоєчасно (у строк, менший, ніж передбачено чинним законодавством). 3. «Непрозорість» діяльності самих АТ та їх органів управління. Компанії, що планують залучення інвестицій для свого розвитку, часто не розкривають навіть елементарну інформацію про себе (таку, наприклад, як розмір статутного капіталу, структура власників, тощо), тоді як для будь-якого інвестора мати справу з «непрозорою» компанією означає взяти на себе додатковий ризик [3, с. 41]. На сьогодні інформація про результати діяльності АТ є практично недоступною для дрібних акціонерів і потенційних інвесторів. Також непоодинокими є випадки ненадання акціонерам для ознайомлення матеріалів до порядку денного загальних зборів. Іноді акціонер навіть не має можливості ознайомитися із статутом АТ, власником акцій якого він став. Модель ефективного корпоративного управління має базуватись на таких елементах : - розмежування повноважень органів управління (чіткий розподіл функцій і обов’язків між загальними зборами, спостережною радою та виконавчим органом); - дієвість, незалежність і відповідальність спостережної ради (забезпечення стратегічного управління АТ, ефективного контролю з боку спостережної ради за діяльністю виконавчого органу та підвищення її відповідальності перед акціонерами); - захист законних прав та інтересів акціонерів (визначення обсягу корпоративних прав акціонерів, можливість використовувати ефективні засоби їх захисту, а також рівноправність акціонерів); - врахування законних інтересів заінтересованих осіб (працівників, кредиторів, споживачів, постачальників і органів влади) (визначення передбачених законом прав заінтересованих осіб, а також заохочення активного співробітництва між АТ і заінтересованими особами щодо створення добробуту, робочих місць і поліпшення фінансового стану товариства); - розкриття та «прозорість» інформації (забезпечення своєчасного і повного розкриття інформації з усіх важливих питань, які стосуються АТ і характеризують його фінансовий стан, результати діяльності, власників та управління). Підсумовуючи викладене, необхідно зауважити, що в Україні корпоративна культура, від рівня розвитку якої певною мірою залежить економічне піднесення держави, ще тільки формується. Якою буде вітчизняна модель корпоративного управління, залежить лише від нас, нашого бажання створити в Україні дійсно сприятливий інвестиційний клімат. Завдяки запровадженню на національному фондовому ринку загальновизнаних у світі принципів і стандартів корпоративної поведінки, довіра до цінних паперів українських підприємств, отже – і їх інвестиційна привабливість, зростуть.
Список використаних джерел: 1. Буряк П.Ю., Корпоративне управління: особливості розвитку в Україні // Фінанси України. - №6. -2006. – С 114 – 120. 2. Гаврилюк Т.В., Система та механізми корпоративного управління // Формування ринкових відносин. - №12. – 2006. – С.40 – 41. 3. Євтушевський В.А. Основи корпоративного управління : Навч.посіб. – К.: Знання-Прес, 2002. – с.41-57. 4. Фролов П., Корпоративне управління і проблеми функціонування виконавчого органу - правління // Економіка України. - №2. – 2004. – С.41 – 46. 5. Чернявський А.Д. Корпоративне управління : Навч.посіб. / А.Д. Чернявський, В.В. Кобжицький. – К.: МАУП, 2006. – с.27-47
