5 курс, спец. «Менеджмент організації», д.ф.н., Наук. кер. – Соколюк О. В. Чернівецький торговельно-економічний інститут КНТЕУ, м. Чернівці Наук. Кер.- Городницька Л.В.
ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА ІННОВАЦІЙНОЇ СФЕРИ: УКРАЇНСЬКИЙ ТА ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
На даний момент не викликає сумніву той факт, що саме інноваційна діяльність є головним джерелом суспільного прогресу. Конкурентоспроможність конкретної фірми і економіки в цілому визначається не лише (не стільки) обсягами виробництва та експорту, а, насамперед, наявністю інноваційної складової у виробництві (експорті). Від того, наскільки значною буде інноваційна складова економічного розвитку будь-якої країни, залежить її роль і місце у світовій економічній системі, стабільність і рівень розвитку національної економіки на даному етапі і в майбутньому [4]. Значний внесок у дослідження теоретичних та практичних аспектів інновацій зробили такі учені, як О. Склярова, Ю. Шапарець, В. Будкін, О. Жихор, Т. Куценко, В. Будянский. Проте, дане питання ще потребує подальших досліджень. Мета роботи є проведення аналізу основних загроз інноваційній безпеці, державної підтримки інновацій та державного регулювання інноваційних процесів у порівнянні з зарубіжним досвідом. Сьогодні в Україні існує декілька головних чинників-загроз інноваційній безпеці України: - недостатній рівень фінансування науково-технічних робіт; - слабкий розвиток інфраструктури трансферу технологій; - зниження рівня «інтелектуалізації» експорту і зростання імпортозалежності країни від наукомістких товарів; - незадовільне інформаційне забезпечення інноваційної сфери, недосконалість податкової системи та відсутність державної підтримки цієї сфери; - повільний розвиток ефективних форм інноваційної діяльності. В Україні достатньо нормативних актів, які регулюють інноваційну діяльність і відповідають європейським і світовим стандартам, основні з них: - 1999 року введено в дію закон «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків»; - 2002 року - закон «Про інноваційну діяльність»; - 2003 року - закон «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності». У XXI ст. відбуваються стрімкі зміни технологічного способу виробництва в усіх його визначальних ланцюгах, якісно змінюється господарська структура, характер економічного зростання, система цінностей і мотивацій, змінюються уявлення про критерії суспільного прогресу. У найближчій та довготривалій перспективі максимізація іннова-ційного чинника постає вирішальною умовою сталого розвитку сучасних економічних систем [2]. Порівняльний аналіз зарубіжного й національного законодавства з питань інноваційної діяльності, а також цілого ряду літературних джерел свідчить про те, що в сучасному світі наука перетворилась на один із найважливіших факторів забезпечення ефективного економічного розвитку. Здатність генерувати й впроваджувати досягнення науково-технічного прогресу стає однією з найголовніших умов забезпечення конкурентоспроможності як національної економіки в глобальному конкурентному середовищі, так і окремих товаровиробників на конкретних ринках [3]. Останнім часом у США посилилось державне втручання в систему матеріального стимулювання. В зв’язку зі зменшенням кількості зареєстрованих патентів деякі комісії Конгресу внесли пропозиції про встановлення мінімального рівня премій за винаходи (до 200 дол. США, якщо винахід дає фірмі економічний ефект до 20 тис. дол. США). Фінансування науково-технічних робіт державою в Японії становить 0,58 % ВВП, у США – 0,76 %, Німеччині – 0,79 %, Франції – 0,80 %, Великобританії – 0,55. У Франції пряме фінансування витрат на інновації в провідних фірмах складає 50 %, стільки ж складають безоплатні позички в Німеччині [1]. На сьогодні більшість держав визнають три основні форми захисту інтелектуальної власності: • патенти, що закріплюють за автором право на винахід; • авторське право, що поширюється на витвори в галузі науки, літератури й мистецтва; • товарний знак на виробах компаній [2]. Отже, використання світового досвіду управління інноваційною діяльністю могло б активізувати інноваційні процеси в Україні. Вибираючи напрями та моделі інноваційного розвитку, слід ураховувати особливості та науково-технічний і ресурсний потенціали регіонів. Особливу увагу слід приділити формуванню регіональних фінансово-промислових комплексів, які не лише мають орієнтуватися на ресурсні можливості регіону, а й бути джерелом його інноваційного розвитку. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ: 1. Будкін В. Державна інноваційна політика: український та зарубіжний досвід / В. Будкін // Дослідження міжнародної економіки : збірник наукових праць. — 2011. — Вип. 1. — С. 25–40. 2. Жихор О. Б. Макро- та мікроекономічні проблеми ринкової системи господарювання / О. Б. Жихор, Т. М. Куценко [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/ portal/Soc_Gum/Vddfa/2011_1/Zhihor.pdf. 3. Будянский В. Инновационная деятельность и проблемы совершенствования ее правового регулирования // Предпринимательство, хозяй-ство и право. – 2000. – № 2. – С. 7-9. 4. Склярова О.Л. Проблеми інноваційного розвитку економіки України / О.Л. Склярова, Ю.В. Шапарець // Електронний ресурс: [Режим доступу] - http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Natural/Vknutd/2012_6/331_336.pdf.
