Марія Стоян,
Науковий керівник – Пендюр В.В.
Чернівецький торговельно-економічний інститут КНТЕУ,
м. Чернівці
Інноваційна політика України
Анотація. У даній роботі досліджується питання про інноваційну політику, яка проводиться в Україні.
Сьогодні Україну не можливо уявити без інноваційної політики, яка охоплює всі сфери життя країни. Тому метою автора є визначення загальних засад державної інноваційної політики.
Завданням автора є дати визначення інноваційної політики та охарактеризувати основні цілі політики.
Інновація – процес, у якому матеріалізується час, фактор якісного переходу системи з одного стану до іншого[1]. Протилежністю інновації є традиція. Таким чином, інновації повинні бути не разовим явищем, а безперервною відповіддю на постійні зміни, які відбуваються в суспільстві. Стійка система управління інноваціями не просто допомагає вирішувати якісь проблеми, але і створює новий потенціал, відкриваючи в такий спосіб можливості для майбутніх інновацій.
Інноваційна політика – складний, не позбавлений ризику процес, проходження якого визначається багатьма передумовами: технічними, фінансовими, економічними, соціальними. Інноваційна політика об`єднує науку, техніку, підприємництво, економіку і управління. Вона зачіпає все соціально-економічне середовище, включаючи виробництво, банки, науково-технічні кадри, рівень науково-технічної грамотності населення, і є, в принципі, сукупністю заходів, зв`язаних з просуванням нової або покращеної продукції на ринок збуту[3].
Традиційна економіка формує суперечливу основу для інновації. З однієї сторони вона створює фінансову основу, але з іншого боку – силу опору інноваційному процесу – традиційний інституціоналізм. Протиборство двох сил, інновації і традиціоналізму викликає циклічність в еволюційному просторі розвитку економіки і суспільства в цілому. Якщо сили опору виявляються сильніше інновації, виникають катаклізми або застійні явища в суспільстві.
Сили опору інновації формуються не тільки традиційною економікою, але і всім інституціональним комплексом, у тому числі й тим, що відповідає за розвиток інновації: системою офіційної науки, традиційної освіти, системою вибору пріоритетів і комерціалізації інтелектуальної власності, системою фінансування наукових розробок і інвестиційних проектів, а також системою сталих у суспільстві правил і традицій.
Успіх інноваційного процесу не є гарантією успішності подальшої інноваційної політики: у тому випадку, якщо інновація переборює сили опору, у наступний період часу традиційна економіка весь інституціональний комплекс приймає її – інновація переходить у іншу якість, вона перестає бути інновацією, “стає на сторону” традиціоналізму, підсилюючи його своїм потенціалом. Звідси, інноваційна політика має на увазі стратегію перескакування з гребеня однієї інноваційної хвилі на гребінь іншої, що повинно вимагати з одного боку підготовку цих хвиль інноваційної активності заздалегідь, а з іншого - відповідного мистецтва інноваційної політики.
Тому інноваційна політика може розглядатися як стратегія або набір стратегій реалізації інноваційних пріоритетів у рамках національних інноваційних систем.
Національна інноваційна система є важливою передумовою для успішного відродження національної економіки, її адаптація до умов міжнародної конкуренції. Проте в Україні існує комплекс проблем, які зашкоджують діяльності інноваційної політики. Серед таких проблем, зокрема, є:
• відсутність дієвого механізму визначення національних інноваційних пріоритетів;
• відсутність відповідного фінансування фундаментальних наукових досліджень із боку держави;
• занепад військо-промислового комплексу та відповідного машинобудування;
• низький рівень реальних доходів населення;
• недосконалість податкової системи;
• недостатня розвиненість інфраструктури грошових ринків, що не сприяє інноваційній діяльності;
• відсутність дієвої стратегії інноваційного розвитку та побудови національної інноваційної системи[3].
Для того, щоб подолати проблеми, які гальмують розвиток інноваційної політики, - потрібно враховувати найбільш сприятливі інструменти, які безпосередньо впливають на розвиток інноваційної діяльності. Серед цих інструментів є наука, освіта, підприємництво, механізми фінансування інновацій, механізми захисту відносин інтелектуальної власності. Завдяки комплексу інструментів можливе формування сучасної національної інноваційної системи[2].
Інноваційна політика – складний, не позбавлений ризику процес, проходження якого визначається багатьма передумовами. І для того, щоб політика була ефективною, потрібно запроваджувати нові цілі та принципи, тобто потрібно вчасно відмовитись від старого й навчитись використовувати нове для налагодження здорового способу життя суспільства в усіх його напрямках.
Список використаних джерел:
1. Ілляшенко С.М. Управління інноваційним розвитком : Навчальний посібник. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Суми: ВТД “Університетська книга”; К.: Видавничий дім “Княгиня Ольга”, 2005. – 324 с.
2. Ілляшенко С.М. Управління інноваційним розвитком: проблеми, концепції, методи: Навчальний посібник. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2003. – 278 с.
3. Макаренко І. В. Проблеми інноваційної політики України в умовах реформування економіки/ І. В. Макаренко//Економіст. – 2005р. - №4 – с. 40-42.
