Сучасний ринок взуття вражає своїм різноманіттям, однак українські виробники поступово втрачають на ньому свої позиції: все більше імпортних виробів, нерідко не найкращого ґатунку.
Як свідчать дані результатів аналізу матеріалів з’їздів працівників легкої промисловості, пленумів центрального комітету галузевої профспілки, публікацій у засобах масової інформації, протягом останніх років в Україні зроблено багато висновків і внесено пропозиції щодо розв’язання проблем якості та конкурентоспроможності продукції вітчизняної легкої промисловості[5, с. 51 ].
Свого часу президія Академії проблем якості [6, с. 45] дійшла висновку, що концептуальні підходи до розв’язання проблем якості будь-якого товару слід розробляти з урахуванням як мінімум трьох аспектів: сучасного стану ринку товарів (взуття); напрямку і характеру певних дій; можливості практичної реалізації обраних дій з цього напрямку.
Так, на підставі дослідження стану сучасного ринку взуття було дове¬дено [7;8], що його формування здійснюється під впливом багатьох взаємопов'язаних факторів, кожен з яких у певній ситуації може як стимулювати, так і стримувати його розвиток. До таких факторів належать: обсяг і структура вітчизняного виробництва взуття та його імпорту, стан ринку сировини та взуттєвих матеріалів, кількість населення за його статево-віковим складом, ціни на взуття тощо.
Беручи до уваги певні позитивні зрушення, які відбуваються нині у взуттєвій промисловості України, на жаль, ще не можна робити висновки, що ситуація цілком нормалізувалася. Це певною мірою пов'язано з подоланням тривалої руйнівної економічної кризи в Україні. Так, відомо, за умов загальної кризи з початку 1990-х рр. було скасовано пільги з оподаткування та державні дотації на виробництво товарів (наприклад: товарів для дітей), що загалом призвело до помітного спаду обсягів виробництва взуття зокрема.
Тому метою даної роботи - було об'єктивне дослідження конкурентоспроможності галузі виробництва взуття в Україні, можливостей і перспектив її розвитку, аналіз проблем та пропозицій стосовно їх розв'язання та розгляд можливих шляхів розв’язання проблем забезпечення якості взуття.
На стан вітчизняного ринку шкіряного взуття взагалі негативно вплинуло: по-перше, на місцевому ринку є велика кількість норм і стандартів, яких потрібно дотримуватися і яким повною мірою не може відповідати навіть високоякісне (наприклад, італійське) взуття; по-друге, низька платоспроможність населення, яка спонукала збільшення розриву між потребами та попитом на шкіряне взуття; по-третє, суттєве зменшення сировинних ресурсів та залежність від завезення імпортних взуттєвих матеріалів; по-четверте, морально застаріле устаткування взуттєвих підприємств; по-п’яте, дефіцит бюджету та утрата державного контролю за цінами[3, с. 5].
Крім того, одним із чинників на нашу думку негативного впливу на наслідки роботи вітчизняних взуттєвих підприємств є присутність на українському ринку значної кількості взуття, що вже раніш було у використанні. За даними митної статистики, протягом останніх років імпорт такого взуття, на жаль, постійно зростає.
Відомо, що формування концептуальних підходів до забезпечення якості та конкурентоспроможності взуття неможливе, якщо обмежуватись розглядом явищ тільки на певний момент часу, особливо, якщо вони кризові. Позитивна динаміка поліпшення якості та конкурентоспроможності взуття, на наш погляд, можлива за умов негайного вирішення концептуальних питань, зосереджуючи увагу власне на меті розроблення концептуальних підходів.
З’ясування характеру певних дій з цього напрямку можливе завдяки розробленню теоретико-методологічних засад забезпечення якості на конкурентоспроможності взуття, що передбачають:
1. З’ясування наявності необхідних виробничих умов для забезпечення якості та конкурентоспроможності взуття, а в разі необхідності розглянути можливості для їх створення;
2. Проведення оцінювання якості та конкурентоспроможності взуття вітчизняного та імпортного виробництва з метою подальшого їх створення;
3. З’ясування вимог та побажань споживачів певних типологічних груп щодо якості та безпеки взуття;
4. Оцінювання на постійній основі ступеня задоволеності споживачів якістю та безпекою взуття;
5. Визначення можливих практичних аспектів підвищення ступеня задоволеності споживачів взуття;
6. Дослідження кон’юнктури ринку сучасних взуттєвих і хімічних матеріалів, які за своїми характеристиками можуть бути використовуваним у виробництві взуття;
7. Проведення науково-обгрунтованого вибору матеріалів для цілеспрямованого комплектування деталей взуття;
8. Проведення антропометричних досліджень стоп для вдосконалення стандартизації розмірів взуттєвих копилів;
9. З’ясування значення системи технічного регулювання у розв’язанні проблем, пов’язаних із захистом прав споживачів на якісне та безпечне взуття тощо.
Вважаємо, що як критерії оцінки ефективності запропонованих заходів практичної реалізації обраних дій із забезпечення якості, безпеки та конкурентоспроможності взуття може бути певна ступінь задоволеності споживачів [9, с. 55], як одного із засобів відображення їхніх вимог.
До речі, учені та фахівці багатьох країн світу; дійшли висновку, що постійне прагнення до виконання вимог споживачів, яке забезпечується створенням сталої довіри завдяки урахуванню їхніх побажань, заслуговує на постійну увагу.
Для забезпечення ефективного управління якістю продукції (взуття) на будь-якому взуттєвому підприємстві важливо усвідомлювати основні принципи управління якістю та адекватно відображати їх у системі управління якістю. Серед встановлених восьми принципів управління якістю, які визначають філософську і методологічну основу сучасної системи управління, найвище керівництво для поліпшення показників діяльності підприємства має використовувати ці принципи, зокрема принцип орієнтація на замовника (споживача), який окреслює цільову (зовнішню) спрямованість системи управління якістю та передбачає постійне визначення очікувань споживачів.
Впевнено заявляти, що цей принцип виконувати можна тільки за умови дотримування певних вимог, зокрема, проведення соціологічних досліджень серед споживачів (батьків, дітей) з метою виявлення їх ставлення до якості взуття як вітчизняного, так і імпортного виробництва, а також з'ясування їх переваг і очікувань.
В Україні зареєстровано понад 200 підприємств, товариств і приватників, які виготовляють взуття. Працюють вони переважно у Львові, Києві і Харкові. Втім, масовим випуском продукції займаються лише 7, серед яких - фірми „Прогрес" м. Львів, „Возко" м. Київ, „Крок" м. Житомир, „Акцент" м. Чернівці, „Ніко" м. Миколаїв, „Кияни" м. Київ, „Аспект" м. Макіївка Донецька обл. [1, с.35].
У 2009 р. показник щорічного продажу із розрахунку на одного жителя країни становив 2,7 пари взуття на людину. Аналогічні дані для США - 6,9 пари; Франції - 6,6; Австралії - 5,4; Італії - 4,3; Польщі - 4,2; Чехії - 3,8; Іспанії - 3,6. У 2009 р. підприємства України виготовили загалом 1170,9 тис. пар взуття. Дивно, що при такій, досить значній, кількості побачити вітчизняне взуття на українських прилавках майже неможливо. Пояснення просте: працюють підприємства переважно на давальницькій сировині, а отже, й не розпоряджаються своєю продукцією на власний розсуд, вона здебільшого йде за кордон.
Потужності вітчизняної промисловості дозволяють виробляти до 320-330 млн. пар взуття щорічно. Проте останнім часом використовуються вони лише на 10-12%. Серед великого розмаїття можна побачити польське, словацьке, індійське, італійське, китайське, пакистанське, португальське і турецьке взуття, однак, як правило, все воно виготовлено на італійських лініях і обладнанні.
Частка ринку взуття в Україні у 2008-2009 рр. була розподілена так: 75% внутрішнього ринку китайське взуття; до 5 - турецьке і польське взуття; 1,5-Західносвропсйські країни; 0,5 - Росія і Білорусія; решта - вітчизняне взуття [2,4].
Для підвищення конкурентоспроможності українського взуття на глобальному і регіональному ринках потрібно вдатися до таких заходів:
1. Знизити собівартість шляхом заміни імпортних матеріалів на вітчизняні для того, щоб забезпечити доступність українського взуття широким верствам населення. Імпорт деталей, сировини і фурнітури призводять до 30% зростання ціни на готове взуття. Тому необхідно забезпечити виробників українською сировиною, можливості виробництва сировини і матеріалів в Україні є, варто лише підтримувати ці підприємства.
2. Підвищити конкурентоспроможність України в цій галузі шляхом виходу виробників на міжнародні ринки, оскільки збільшення експорту українського взуття надає додаткові фінансові можливості для боротьби за внутрішній ринок.
3. Проводити міжгалузеві ярмарки-продажі продукції легкої промисловості для того, щоб споживач зрозумів, що він повинен вкладати гроші у вітчизняну, а не „китайську" економіку.
4. Розробляти нові моделі, які будуть задовольняти смаки споживачів та підвищать попит на вітчизняне взуття.
Всі перераховані заходи у сукупності дозволять підвищити конкурентоспроможність українського взуття як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
Загалом щодо тенденцій взуттєвого ринку, то фахівці відзначають, що упродовж останніх 5-6 років „взуттєвий парк" пересічної української сім'ї скоротився в середньому у 1,5 рази. Так, практично щорічно, за підрахунками фахівців, взуттєвий гардероб пересічні українці оновлюють лише на 16-17%, замість необхідних 38-40% [3, с. 4-6].
Незважаючи на те, що вітчизняні виробники сьогодні зустрічаються з багатьма проблемами, починаючи від нестачі сировини та матеріалів і закінчуючи проблемами з дизайном, статистика свідчить, що виробництво зростає з року в рік. Варто відзначити, що проблема забезпечення якості та конкурентоспроможності взуття може бути розв’язана лише на державному рівні за умов спільних зусиль держави, місцевих органів управління, представників виробництва та споживачів.
Як відзначають експерти, у наступному році очікується зростання продажу взуття приблизно на 20-30%. Загальна ситуація на ринку буде залежати від дієвості заходів, спрямованих проти „сірого" імпорту та зниження митної вартості. Причому, якщо останній показник залишиться на стабільно низькому рівні, то український взуттєвий ринок може опинитися під загрозою чергового нашестя дешевої продукції азійського виробника.
Література:
1. Березин В.И. Отраслевой обзор производителей обуви // Бизнес. - 2008. - № 49. - С. 34-37.
2. Бондаренко С, Бокій В. Про механізм формування конкурентоспроможності продукції промислового підприємства // Економіст. - 2009. - № 9. - С. 58-59.
3. Остапенко І.В. Ринок взуття //Бізнес. - 2008. - № 12. -С. 4-6.
4. Ростова А.С. Потужності вітчизняної взуттєвої промисловості // Бізнес. - 2008. -№ 6.-С. 15-16
5. Омельченко В.Д. Проблеми щодо конкурентоспроможності продукції української легкої промисловості // Лека промисловість. – 2002. – С. 51-52.
6. Гличев А.В. Концептуальне подходы к решению проблемы качества в современных условиях и задачи АПК // Стандарты и качество. – 1996. № 12. – С. 44-50.
7. Бородиня О. Актуальні проблеми легкої промисловості // Легка промисловість. – 2003. - № 1. – С. 4-5.
8. Інфраструктура товарного ринку [Текст]: Підручник / за ред. О.О. Шубіна. – Кн. 3: Непродовольчі товари. – К.: Знання, 2007. – 741с.
9. Садовнікова О.М. Європейський досвід щодо задоволення вимог споживачів // Легка промисловість. – 1998. - № 2. – С. 55.