Інститут місцевого самоврядування почав формуватись в Україні з проголошенням незалежності держави. Право на існування цього інституту закріплене у Європейській Хартії місцевого самоврядування, до якого Україна приєдналась у листопаді 1996 року. Становлення інституту місцевого самоврядування в Україні свідчить про обрання курсу на проведення процесу децентралізації фінансових відносин. Здійснення вказаного кроку поклало на державу зобов'язання з розбудови локальних фінансових систем [1, c. 3].
Метою дослідження статті є механізм формування і використання місцевих бюджетів в органах Державного казначейства. Місцеві бюджети – це не просто балансові розрахунки доходів і витрат, які мобілізуються і витрачаються на відповідній території, а й важлива фінансова категорія, основу якої становить система фінансових відносин, що складається між місцевими та державним бюджетом, а також усередині сукупності місцевих бюджетів. Місцеві бюджети є головним каналом доведення до населення кінцевих результатів суспільного виробництва, спрямованих на суспільне споживання. Саме через них суспільні фонди споживання розподіляються в територіальному розрізах, тобто між окремими адміністративно-територіальними одиницями і соціальними групами населення. Крім того, саме з місцевих бюджетів фінансується розвиток галузей виробничої сфери, в першу чергу місцевої промисловості і комунального господарства [4, c. 9].
Значний внесок у вивчення питань бюджетного процесу і, зокрема, виконання місцевих бюджетів зробили вітчизняні вчені М. Азаров [1], A. Буряченко [2], M. Деркач [3], M. Долішній [4], Л. Коваль [5], С. Слухай [6]. У зв'язку з подальшим проходженням бюджетної реформи в Україні та виникненням нових взаємовідносин у казначейській системі, виникає необхідність подальшого поглиблення вивчення вказаних питань.
На сьогоднішній день можна виділити такі актуальні проблеми формування місцевих бюджетів в Україні як:
- існування істотних протиріч в нормативно-законодавчій базі, що регулює формування і використання фінансових ресурсів місцевих бюджетів, а саме: діють протилежні за змістом законодавчі норми, кожна з яких використовується урядом залежно від завдань, що постають в новому бюджетному році; існують неузгодженості в термінології;
- надмірна централізація управління місцевими бюджетами та відсутність чіткого розподілу компетенції щодо вирішення конкретних завдань між центральними органами влади і органами регіонального та місцевого самоврядування [5, c. 127];
- нестабільність джерел формування доходів місцевих бюджетів та відсутність ефективного механізму міжрегіонального перерозподілу державних доходів;
- недосконалість міжбюджетних відносин, що зумовлена їх невідповідністю швидким змінам, що відбуваються.
Таким чином, аналіз проблем функціонування місцевих бюджетів як ланки казначейської системи, а також теорії та практики існування бюджетних систем в країнах з ринковою економікою дає змогу зробити висновки щодо здійснення заходів, спрямованих на покращання умов формування місцевих бюджетів [3, c. 5].
Враховуючи стратегічні перспективи подальшого регіонального розвитку, основними заходами посилення ролі місцевих бюджетів у вирішенні питань стабілізації регіонального розвитку є, по-перше, розширення переліку закріплених доходних джерел місцевих бюджетів, а по-друге, зміщення акцентів у трансфертній політиці до зацікавлення бюджетів-донорів передавати кошти з метою стимулювання економічної ініціативи на місцях.
Зміна акцентів політики вирівнювання потребує, крім змін у законодавчій системі, також формування громадської думки щодо необхідності передання коштів окремих регіонів до державного бюджету з метою їх подальшого перерозподілу до регіонів із низькими фінансовими можливостями. Необхідно зупинити практику масштабного відбирання фінансових ресурсів у регіонів і наступного їх перерозподілу, і надавати перевагу методам стимулювання економічної ініціативи на місцях. Тим самим зменшаться утриманські настрої у регіонів-реципієнтів[3, c. 6].
У довгостроковому вимірі органи місцевого самоврядування мають стати, відповідно до ратифікованої Україною Європейської Хартії місцевого самоврядування, реальними господарями території, що володіють усією повнотою повноважень та матеріально-фінансових ресурсів щодо самостійного вирішення питань місцевого значення та виконання делегованих функцій держави, сприяють соціально-економічній стабілізації і розвитку територій.
По-перше, необхідно чітко розподілити компетенції щодо розв’язання конкретних завдань між центральними органами влади і органами регіонального та місцевого самоврядування, і поступово здійснювати перехід до децентралізації державних фінансів [2, c. 18]. Так, на державному рівні (за рахунок коштів державного бюджету) повинні фінансуватися лише ті видатки, котрі пов’язані з забезпеченням загальнодержавних потреб: оборона країни, утримання законодавчої і виконавчої влади, розвиток фундаментальної науки, структурна перебудова економіки. Фінансові ж проблеми місцевого рівня раціонально вирішувати за рахунок коштів відповідних бюджетів.
У зв’язку з цим необхідно розподілити джерела податкових надходжень між центральними і місцевими владами в жорсткій ув’язці з виконуваними ними функціями, що повинно знайти своє відображення у законодавстві про місцеве самоврядування [6, c. 7]. До місцевих, зокрема, можна було б віднести майнові податки, податок на землю, податок на промисел, збір за забруднення навколишнього середовища, а можливо – і податок з доходів фізичних осіб. У всякому випадку за рахунок власних податкових джерел місцеві органи влади повинні фінансувати до 60-80 % своїх потреб.
По-друге, необхідно вдосконалити механізм міжтериторіального фінансового вирівнювання. Практика показала, що такий метод регулювання місцевих бюджетів як вилучення надлишків бюджетних коштів до бюджету вищого рівня та застосування індивідуальних підходів до встановлення нормативів відрахувань від загальнодержавних податків і зборів має багато недоліків: він не тільки негативно виливає на дохідну базу місцевих бюджетів, а й позбавляє місцеві органи влади стимулів до збільшення своїх доходів. Спираючись на зарубіжний досвід, необхідно створити спеціальні бюджетні фонди фінансового вирівнювання територій. А перерозподіл доходів між бюджетами одного рівня доцільно було б здійснювати з урахуванням податкової сили територій та мінімального рівня, до якого повинні вирівнюватись фінансові можливості цих територій [2, c. 18]. Тому вже сьогодні назріла необхідність визначення обґрунтованого нормативу бюджетної забезпеченості кожної області, району, міста з урахуванням економічного, соціального, природного й екологічного стану відповідних територій. Існування таких показників дасть змогу визначити реальний розмір фінансових ресурсів для задоволення необхідних потреб регіонів, а також значно вдосконалити процедуру бюджетного планування.
Таким чином, вирішення цих та інших проблем стосовно формування і використання місцевих бюджетів в значній мірі визначило б розширення економічної самостійності регіонів країни. Адже те, наскільки вони політично незалежні і фінансово забезпечені, справляє істотний вплив на формування демократичних, ринково орієнтованих систем і підвищує шанси на успіх реформ.
Список використаних джерел:
1. Азаров М. Я. Роль органів місцевого самовр'ядування у вирішенні питань соціально-економічного розвитку / М. Я. Азаров // Фінанси України. - 2007. - №3. - С. 3-13.
2. Буряченко А.Є. Удосконалення фінансового механізму місцевих бюджетів / А.Є. Буряченко, М.П. Палій // Фінанси України. — 2008. — № 8. — С. 13—18.
3. Деркач М. Проблеми місцевих бюджетів / М. Деркач // Голос України. — 2008. — від 23 листопада. — С.3—6.
4. Долішній М.І. Актуальні проблеми формування регіональної політики в Україні / М.І Долішній.// Регіональна економіка. — 2009. — № 3. — С.9—17.
5. Коваль Л.М. Проблеми формування місцевих бюджетів та аналіз їх виконання / Л.М. Коваль // Фінанси України. — 2009. — № 5. — С.126—129.
6. Слухай С.В. Місцеві бюджети України: деякі проблемні аспекти / С.В. Слухай // Аспекти самоврядування. Часопис українсько-американської програми „Партнерство громад". — 2008. — № 2. — С. 2—7.