Дана стаття присвячена дослідженню питань співробітництва в енергетичній сфері. Проаналізовано та досліджено основні проекти та діяльність ЄС в енергетичній сфері.

Україна, прагнучи забезпечити енергоресурсами перспективний стійкий розвиток національної економіки, зацікавлена в надійності їх поставок. Оскільки значні обсяги енергоресурсів імпортуються з однієї країни (або територією однієї країни) – Росії, то логічним і виправданим є намагання України диверсифікувати джерела їх надходження й таким чином мінімізувати ризики для власної енергетичної безпеки, в т.ч. економічні та політичні. Це все й обумовлює актуальність даної тематики дослідження.
Мета даної роботи – проаналізувати проекти які діють в рамках співпраці обраних країн.
Предмет дослідження – міжнародні економічні відносини, які виникають з приводу співробітництва в енергетичній сфері.
Наміри диверсифікувати джерела надходження енергоресурсів насамперед з метою зменшення енергозалежності від Російської Федерації багато років декларуються в офіційних документах різного рівня (наприклад, в Енергетичній стратегії України на період до 2030р.). Водночас, ці питання викликали чи не найбільш гострі дискусії як в українському політикумі, так і в суспільстві – що заважало реалізації диверсифікаційних проектів.
Нинішній етап розвитку таких проектів має особливості, які становлять загрозу їх реалізації. По-перше, фінансово-економічна криза, яка значно погіршила нормальне функціонування української економіки, вкрай негативно відбилась і на роботі вітчизняного ПЕК: в умовах браку іноземних кредитів і скорочення бюджетних витрат на фінансування окремих енергетичних проектів та ПЕК у цілому зменшуються надходження інвестицій до енергетичного сектору, що гальмує його розвиток. Отже, світова фінансово-економічна криза вносить корективи у плани, які й так не особливо швидко виконувалися.
По-друге, після чергової «газової війни» (січень 2009р., 2010р.) знову ускладнилися непрості відносини України з її стратегічним партнером в енергетичній сфері – Росією. І будь-які економічно необґрунтовані рішення можуть не лише дестабілізувати постачання енергоресурсів, а й призвести до їх переривань.
По-третє, загострення внутрішньополітичного протистояння напередодні постійних виборів поширюється, на жаль, і на проекти диверсифікації в енергетичній сфері. Це значно погіршує ефективність міжнародного співробітництва України з іноземними урядами і транснаціональними компаніями, оскільки диверсифікаційні проекти є транснаціональними, їх реалізація потребує колосальних інвестицій та імпорту сучасних технологій.
Економічно обґрунтований вибір диверсифікаційних проектів має зробити цей напрям реформування ПЕК стрижнем енергетичної стратегії України, він дозволить зосередити кошти на пріоритетних напрямах розвитку, припинить надмірну політизацію цього питання у суспільстві, перетворивши ці проекти на загальнонаціональні завдання. Разом з тим, зрозуміло, що за який би час не були реалізовані диверсифікаційні проекти, Росія залишиться головним партером України в енергетичній сфері в довгостроковій перспективі.
Певна пауза в «перегонах» міжнародних диверсифікаційних проектів, викликана світовою фінансово-економічною кризою, дає можливість Україні та її партнерам з реалізації зазначених проектів без особливих втрат тимчасово відкласти прийняття остаточних рішень для всебічного аналізу цілей, що стоять перед ними, та пошуку найбільш ефективних і компромісних для всіх учасників шляхів їх досягнення.
Диверсифікація джерел і шляхів постачання енергоносіїв – питання, яке протягом останніх десятиліть посідає дедалі більш пріоритетні позиції в порядку денному Європи. Зростання попиту на енергоресурси в поєднанні з вичерпаністю власних запасів Старого світу зумовлює високий рівень його залежності від імпорту енергоносіїв. Головні позиції в енергобалансах європейських країн посідають вуглеводні – природний газ і нафта. Саме цих енергоносіїв дедалі частіше торкаються кризи переривань поставок, що ускладнюються надто вузьким колом постачальників.
Тому завдання диверсифікації стосується насамперед постачань газу та нафти, однак реалізація планів «ядерного ренесансу» може актуалізувати і проблему диверсифікації джерел постачання ядерного палива, якщо ця проблема не буде розв'язана в інший спосіб.
У євразійському регіоні трикутник ЄС-Росія-Україна відіграє чи не провідну роль у вирішенні питань енергетичної безпеки. Водночас, у цьому трикутнику ЄС та/або окремі країни-члени, а також Україна (як імпортери і транзитери) – і Росія (як експортер) мають подібні, але часто різноспрямовані інтереси.
До їх спільних інтересів можна віднести: (1) підвищення безпеки та надійності роботи енергетичних об'єктів як складних технічних систем з високим рівнем небезпеки експлуатації; (2) зменшення політичного впливу на процеси енергозабезпечення.
Однак, у створенні ринку поставок енергоносіїв і як наслідок – в отриманні прийнятної цінової пропозиції зацікавлений насамперед споживач, тоді як постачальник зацікавлений у монополізації ринку та усуненні конкуренції. Натомість, в отриманні грошових надходжень від транзиту енергоносіїв зацікавлений насамперед транзитер, тоді як експортер і споживач – навпаки, у зменшенні вартості транзиту.
За такої ситуації, ускладненої далекими від конструктивних україно-російськими відносинами в енергетичній сфері, проблема диверсифікації джерел і шляхів енергопостачань стає дедалі гострішою для всіх учасників «трикутника».
ЄС здійснює системну, зрозумілу та підкріплену підтримкою на всіх рівнях політику забезпечення енергетичної безпеки, до якої «вмонтовані» проекти диверсифікації джерел постачання енергоносіїв. Характерними рисами України є відсутність політичної волі, низька якість державного управління, непередбачуваність політики. Росії притаманним є не лише поєднання політичних та економічних мотивів енергетичної політики, але й непоодинокі випадки переважання політики над економікою. Саме це є одним з негативних чинників, що ускладнює врегулювання відносин у згаданому трикутнику.
В окремих секторах енергетичної політики (газовому, нафтовому, ядерному) ці відносини характеризуються певною специфікою, що визначається особливостями того чи іншого виду енергоносіїв і його критичністю для енергетичної безпеки конкретної країни чи їх об'єднання – ЄС.
У даній статті окреслюються загальні підходи ЄС, Росії та України до диверсифікації енергопостачання, розглядаються проблеми узгодження їх інтересів, формулюються завдання для українського паливно-енергетичного комплексу (ПЕК), які випливають із ситуації, що складається на цей час в енергетичних відносинах України з ЄС і Росією у контексті євразійських диверсифікаційних процесів.
ЄС є одним з найбільших імпортерів енергоносіїв у світі: у 2008р. залежність ЄС від імпорту вугілля склала 58%, вуглеводнів – 53,8% (таблиця 1).

Таблиця 1
Споживання енергоресурсів країнами ЄС, їх чистий імпорт i рівень енергетичної залежності (станом на 2008р.)
№ Країни-члени ЄС Валове енергетичне споживання,
млн. т н.е.* Чистий імпорт** Енергетична
залежність,
%***
1 Кіпр 2,6 3,0 100,0
2 Мальта 0,9 0,9 100,0
3 Люксембург 4,7 4,7 98,9
4 Ірландія 15,5 14,2 90,9
5 Італія 186,1 164,6 86,8
6 Португалія 25,3 21,6 83,1
7 Іспанія 143,9 123,8 81,4
8 Бельгія 60,4 53,5 77,9
9 Австрія 34,1 24,9 72,9
10 Гр еція 31,5 24,9 71,9
11 Латвія 4,6 3,2 65,7
12 Литва 8,4 5,5 64,0
13 Словаччина 18,8 12,0 64,0
14 Угорщина 27,8 17,3 62,5
15 Німеччина 3 49,0 215,5 61,3
16 Фінляндія 37,8 20,9 54,6
17 ЄС-27 1825,2 1010,1 53,8
18 Словенія 7,3 3,8 52,1
19 Франція 273,1 141,7 51,4
20 Болгарі я 20,5 9,5 46,2
21 Нідерланди 80,5 37,2 38,0
22 Швеція 50,8 19,8 37,4
23 Естонія 5,4 1,9 33,5
24 Румунія 40,9 11,9 29,1
25 Чехія 46,2 1 2,9 28,0
26 Велика Британія 229,5 49,3 21,3
27 Польща 98,3 19,6 19,9
28 Данія 20,9 -8,1 -36,8****
* Найбільші поставки нафти та газу здійснювалися з Росії (33% імпорту нафти та 40% імпорту газу) та з Норвегії (16% і 23%, відповідно).
** Визначається як сума власного виробництва та імпорту мінус експорт.
*** Чистий імпорт: імпорт мінус експорт.
**** Імпорт, поділений на валове споживання.
***** Данія є чистим експортером енергоносіїв.

Поширеність вугільних родовищ не виводять питання імпортозалежності від вугілля у ранг проблеми енергетичної безпеки, однак з вуглеводнями ситуація є іншою. У ЄС підрахували світові запаси енергоносіїв станом на 1 січня 2009р.: нафти – 165 трлн. т.; газу – 174436 трлн. куб. м.; вугілля – 841 трлн. т.; урану – 18 096 т. За нинішнього рівня споживання запаси буде вичерпано: нафти – в жовтні 2047р.; газу – у вересні 2068р.; вугілля – у травні 2140р.; урану – в жовтні 2144р. Найбільшими їх постачальниками до ЄС протягом останнього десятиліття є Росія та Норвегія. Так, у 2008р. частка Росії в імпорті ЄС нафти склала 33%, газу – 40%; частка Норвегії – 16% і 23%, відповідно. [1]
При цьому, постачання з Росії дедалі більшою мірою стають проблемними, зокрема – через систематичне виникнення російсько-українських та російсько-білоруських «газових війн». Така ситуація знижує рівень енергетичної безпеки, тому ЄС системно реалізує політику диверсифікації джерел і шляхів поставок вуглеводнів (насамперед, газу), зменшуючи залежність, в першу чергу, від Росії.
Так, у 2008р. Європейська Комісія запропонувала «План ЄС з енергетичної безпеки та солідарних дій», який передбачає п'ять напрямів забезпечення енергетичної безпеки, серед них чільне місце відведено диверсифікації постачань енергоресурсів [2].
Диверсифікація розглядається як спільне завдання всіх членів Співтовариства, оскільки солідарність у питанні енергетичної безпеки є базовим принципом членства в об'єднанні. Тобто, у сфері диверсифікації та ширше – забезпечення енергетичної безпеки – головними засадами ЄС є, по-перше, розподіл ризиків та спільне використання об'єднаної ваги ЄС у міжна¬родних відносинах, що значно ефективніше, порівняно з вагою окремих держав-членів.
По-друге – стратегічний підхід до вирішення проблем енергобезпеки як у сенсі комплексності відповідних заходів, так і їх розрахунку на довгострокову перспективу. Саме на таку перспективу спрямована амбітна стратегія ЄС до 2020р. (Стратегія «20-20-20»), яка передбачає, зокрема, скорочення енергоспоживання до 2020р. на 20%. Однак, попри таке скорочення, компенсувати падіння власного видобутку та забезпечити часткову заміну існуючих потоків енергоносіїв на інші зможуть лише диверсифікаційні проекти, які будуть виконуватися і в довгостроковій перспективі.
По-третє, досить гнучкий підхід до співвідношення політичних та економічних аргументів під час обґрунтування вибору того чи іншого диверсифікаційного проекту.
Важливою особливістю ЄС (і всього євразійського ринку енергоресурсів, на якому він є найкрупнішим споживачем) є дуже динамічна залежність економічних і політичних пріоритетів на різних етапах просування диверсифікаційних проектів. Залежно від ступеня критичності для енергобезпеки, політичні пріоритети можуть домінувати на всіх етапах проекту, коли дуже відчутним є вплив провідних політичних гравців (зі складу як постачальників, так і споживачів), або поступатися місцем економічним пріоритетам на етапах розробки бізнес-планів і укладення контрактів, коли починають діяти ринкові механізми конкуренції. За цих обставин, обов'язковими умовами енергетичної безпеки є далекоглядність політики, політична воля, належне державне управління та якісний проектний менеджмент.
Отже, пріоритетним напрямом реалізації планів підвищення рівня енергетичної безпеки ЄС є диверсифікація енергопостачань, а визначальними умовами їх реалізації – солідарність країн-членів і системний зв'язок між усіма напрямами забезпечення енергобезпеки.

Список використаних джерел:
1. Джерело: Energy Dependency. - Europe's Energu Portal, http://www.energy.eu/#dependency.
2. EU Energy Security and Solidarity Action Plan: Second Strategic Energy Review. MEM0/08/703. - Brussels, 13 November 2008, http://ec.europa.eu. Чотири інші напрями: покращення зовнішніх енергетичних зв'язків; створення запасів нафти (нафтопродуктів), газу та механізмів розв'язання криз; підвищення енергетичної ефективності; максимальне використання власних ресурсів.
3. Енергетична стратегія схвалена Розпорядженням Кабінету Міністрів №145 від 15 березня 2006р.
4. Дахно І.І. Світова економіка. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 264 с.