Господарська діяльність певної країни потребує державного регулювання для того, щоб узгодити приватні інтереси конкретних суб'єктів господарювання з інтересами всього суспільства. Особливо важливим засобом регулювання є ліцензування господарської діяльності. З одного боку - це конструювання механізму ліцензування, з другого - створення та удосконалення дієвого механізму ліцензування діяльності суб'єктів господарювання державними органами виконавчої влади при реалізації таких форм державного регулювання господарською діяльністю, як управління, контроль і нагляд.
Досі ліцензування не було окремим предметом наукового дослідження, в загальних рисах про нього згадувалось у працях О.Агапова, Ж.Ібнової, О.Олейника, В.Кудашкіна, В.Лаптєва, А.Цихоцької. Тому завданням даної статті є дослідження ліцензування як засобу державного регулювання господарської діяльності для удосконалення його застосування в практичній діяльності.
Одночасно із закріпленням на законодавчому рівні підприємницької діяльності в Україні з'явилося ліцензування, як засіб державного регулювання господарських відносин. Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р. регулює загальний порядок ліцензування окремих видів діяльності. Окремими законами передбачено особливий порядок ліцензування деяких видів діяльності. Ліцензування як засіб державного регулювання у сфері господарювання спрямований на забезпечення єдиної державної політики у сфері господарювання та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства й окремих споживачів.[3]
Ліцензування здійснюється по волі суб'єкта господарської діяльності. Передумовою ліцензування певної діяльності є державна реєстрація. В установчих документах має бути безпосередньо вказано предмет діяльності суб'єкта господарювання із зазначенням тих видів (виду) діяльності, що підлягають ліцензуванню. Саме з моменту отримання ліцензії суб'єкт господарської діяльності набуває спеціальної правосуб'єктності щодо виконання ліцензованої діяльності, тобто можливості здійснення окремих видів діяльності тільки за наявності спеціального дозволу (ліцензії), виданого уповноваженим державою органом влади при додержанні певних умов.[1]
Правосуб'єктність суб'єкта господарювання доктринально визначається як господарська компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у господарських правовідносинах прав та обов'язків. Вона є особливою властивістю, політико-юридичним станом визначеної особи і включає три елементи:
— правоздатність — здатність мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки;
— дієздатність — здатність реалізувати права й обов'язки своїми діями;
— деліктоздатність — здатність нести юридичну відповідальність за свої дії.
Важливою властивістю правосуб'єктності є її гарантованість державою: відповідні державні органи зобов'язані забезпечити кожному суб'єкту можливість повного і безперешкодного здійснення прав, а також виконання обов'язків, обумовлених його правосуб'єктністю.[2]
Ліцензування слугує встановленню особливого державного контролю за здійсненням таких видів господарської діяльності, які мають певні особливості, що пов'язані з реалізацією найважливіших публічних інтересів. До них передусім слід віднести забезпечення суспільної, економічної, екологічної безпеки. Цієї мети можна досягти контролем за дотриманням суб'єктом господарювання, що отримав ліцензію умов, на яких вона була йому видана. Органи, що здійснюють ліцензування, мають змогу оперативно реагувати на допущені порушення, призупиняючи або анулюючи ліцензії. Це дає змогу вважати ліцензування дуже ефективним засобом державного регулювання економіки.
Проте надмірна кількість видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, обмежує можливість підприємців займатися відповідною діяльністю, ускладнює їх участь на конкурентному ринку, негативно впливаючи на розвиток підприємництва в цілому. Обґрунтовуючи необхідність державного регулювання господарської діяльності через ліцензування, можна назвати кілька основних причин і зумовлених ними цілей такого втручання: державний облік суб'єктів, що здійснюють певний вид діяльності; захист інтересів громадян і безпеки держави; захист інтересів суспільства в цілому; забезпечення державного контролю за здійсненням такої діяльності [4, с.43].
Аналіз чинного законодавства України з ліцензування та літературних джерел дає змогу визначити критерії, за якими окремі види господарської діяльності підлягають ліцензуванню. Хоча в самому Законі «Про ліцензування певних видів діяльності» ці критерії не зазначені, але дослідники та вчені цього напрямку виділяють такі критерії: шкідливий вплив на здоров'я населення, навколишнє природне середовище; використання вичерпних корисних копалин; обмеження впливу на суспільство небезпечних чинників господарської діяльності; забезпечення прав та інтересів громадян; забезпечення безпеки на виробництві при будівництві та експлуатації окремих об'єктів; висока прибутковість господарської діяльності.
Ліцензування окремих видів діяльності обмежує кількість суб'єктів, що займаються тим чи іншим видом діяльності, та визначає умови і вимоги щодо її здійснення. Тому прорахунки, допущені в організації роботи з ліцензування, можуть призвести до великих економічних і соціальних втрат, створити перешкоди на шляху становлення і входження на ринок нових суб'єктів господарювання, що є негативним для ринку. [5]
Входження на ринок нових суб’єктів господарювання є необхідним процесом в системі економічного та соціального розвитку господарських відносин, але разом з цим цей процес потребує чіткого та детального регулювання з боку держави. Звідси виникає головна проблема в сфері ліцензування що полягає у відсутності потрібного балансу між державним регулюванням господарської діяльності і створюваними в процесі реформ новими ринковими механізмами. В Україні має місце надзвичайне втручання держави в економіку, намагання контролювати (ліцензувати) всю господарську діяльність, а з іншого боку проявляється слабкість держави в такій важливій справі, як створення нормальних умов для господарської діяльності в ринковій економіці, в захисті права людини на заняття підприємницькою діяльністю.
Розглядаючи інтереси держави, такий засіб державного керівництва, як ліцензування, повинен, з одного боку, забезпечити захист суспільства від шкідливих наслідків господарювання, в тих випадках, коли цей вид господарської діяльності вимагає дотримання особливих умов її ведення, а з іншого - не бути перепоною для розвитку підприємницької діяльності, штучно обмежуючи доступ на ринок, процедурно і фінансово ускладнюючи можливість розпочати і здійснювати відповідну діяльність.
Отже, ліцензування як засіб державного регулювання господарської діяльності має бути спрямоване на реалізацію інтересів усіх учасників цього процесу. Суб'єктам підприємництва забезпечити більш спрощений вихід на ринок підприємницьких структур, зниження ліцензійних зборів та інших витрат пов'язаних з отриманням ліцензії; споживачам — гарантії від проникнення на ринок небезпечних для життя і здоров'я, неякісних товарів і послуг; державі — розвиток і цивілізоване функціонування ринку; створення належних умов дотримання балансу інтересів суб'єктів господарювання. Вдосконалення порядку ліцензування господарської діяльності сприятиме законності здійснення господарської діяльності та можливості притягнення суб'єктів господарювання до відповідальності за порушення вимог Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

Список використаних джерел:
1. Про ліцензування певних видів господарської діяльності закон України від 05.03.2010 р // ВВР України, 2010, N 36, ст.299..
2. Зайчук О. В., Оніщенко Н. М. Теорія держави і права.
3. Славин М.М. Адміністративно-правове регулювання економічних відносин. - М 2001. - С.218.
4. Шпомер А. Ліцензування господарської діяльності // Підприємництво, господарство і право. -2004. - № 2. - С.41-45.
5. Щербина В.С., Пронська Г.В., Вінник О.М. Господарське право: Практикум / За заг. ред В.С.Щербини. - К., 2001. - 320 с.