Протягом усієї історії розвитку суспільства точаться суперечки навколо визначення суті і природи керівництва. При цьому слід враховувати і ту обставину, що більшість людей підсвідомо переконана – керувати вони вміють якнайкраще і відповідно є лідерами (навіть не володіючи теоретичними знаннями чи практичним досвідом) на відміну від будь-якої іншої галузі чи виду діяльності.
Дана тема почала досліджуватись ще наприкінці 1940р. ученими Мічиганського університету Р. Лікертом. Також досліджувалось і американськими дослідниками Р. Блейком та Д.Моутоном, які виявили, що діяльність менеджерів проходить у «силовому полі» між вектором «виробництво» (націленість на виробництво товарів) і вектором «людина» (націленість на гуманне ставлення до людей). В Україні великий вклад в дослідження даної теми зробив В.Терещенко, який виділив 10 якостей людини для ефективної управлінської праці.
Метою даної роботи є дослідження рис керівництва та лідерства (окремо та в цілому), тобто визначити чи пов’язані ці два поняття між собою, якщо пов’язані, то чим.
Більшість людей не вбачають відмінності між поняттями керівництва та лідерства, вважаючи, що перебуваючи на керівній посаді, певна особа автоматично має владу над підлеглими, тобто є лідером колективу. Формально це так. Однак на практиці співвідношення цих двох складових частин управлінського впливу надзвичайно різноманітні, оскільки воно складається під впливом багатьох чинників, до яких належать тип організації, її масштаби, напрям складових управлінського впливу та шляху синтезу їх діяльності сучасного менеджера.
Лідерство – це здатність підняти людське бачення на рівень більш широкого кругозору, вивести ефективність діяльності людини на рівень більш високих стандартів, а також здатність формувати особистість, виходячи за звичайні рамки, які її обмежують[1, с. 253].
Керівництво ж можна визначити «як процес використання влади задля досягнення впливу на людей»[2, с. 187].
Влада – це можливість реально вплинути на поведінку інших людей, тобто влада – це знаряддя впливу. В свою чергу, вплив – це будь-яка поведінка однієї людини чи групи осіб, що активно діє на поведінку, відчуття, стосунки інших людей[2, с. 188].
У стосунках між керівником та підлеглими в процесі використання влади існує пряма пропорційна залежність (так званий баланс влади): влада керівника над підлеглими тим більша, ніж вища залежність підлеглих від керівника, і навпаки.
Інструментом впливу на діяльність підлеглих виступає можливість керівника вплинути на рівень задоволення їх активних потреб (згадаємо класифікацію потреб Маслоу)[3, с. 63].
В цьому й полягає те, що поняття керівництво та лідерство тісно межують одне з одним.
Тому донедавна переважала думка, що між поняттями «керівництво» та «лідерство» немає суттєвої відмінності, оскільки особа, яка наділена повноваженнями здійснювати керуючі функції, автоматично вважається лідером колективу і має владу над підлеглими. Однак на практиці ці дві складові управлінського впливу не обов’язково зосереджені в одних руках. Якщо керівництво полягає у праві особи давати офіційні доручення і розпорядження підлеглим і вимагати їх виконання, то лідерство залежить від особистих якостей і ситуації, у якій перебуває керівник[1, с. 263].
Між керівництвом та лідерством є певні відмінності. Керівництво – це розумовий та фізичний процес, який веде до того, що підлеглі виконують рішення керівників і вирішують визначені завдання, то лідерство є процесом, за допомогою якого одна особа впливає на членів групи, при цьому не обов’язково посідаючи формальну посаду.
Посада керівника – це результат свідомої дії формальної організації. Влада керівника поширюється переважно на виробничі відносини і здійснюється за схемою «начальник-підлеглий»[3, с. 65].
Лідерами стають не з волі організації, і дії лідерів не обмежуються рамками повноважень та структур. Дуже часто керівник є лідером без будь-якого зв’язку з його посадою в існуючій управлінської ієрархії. Тому проблема поєднання функцій лідера і менеджера в одній особі все більш привертає увагу теоретиків. Теорія лідерства прагне з’ясувати й передбачити, які характеристика лідерства виявляються найбільш ефективними і чому з позиції спрямування зусиль персоналу на досягнення мети організації в конкретних умовах.
Згідно з теорією особистих якостей лідерства (теорією великих людей), кращі керівники – це ті, котрі мають певний набір властивих усім людям особистих якостей. Наприклад: інтелект, знання, чесність, здоровий глузд, ініціативність тощо. Знаючи про необхідність цих рис, люди можуть навчатися виховувати їх у собі й ставати хорошими керівниками. Для успішного здійснення лідерства потрібно, щоб особисті риси керівника співвідносилися з особистими рисами, діяльності, метою і завданнями його підлеглих[4, с. 87].
Тому з позиції інтересів організації ідеальним є поєднання формальних і неформальних основ влади. Керівник, будучи лідером, здійснює свої управлінські функції через призму неформального лідера.
Звичайно, в ідеальний варіант, коли керівник і лідер – одна особа. Тоді група працює як єдина команда, віддана своєму капітанові, тобто найефективніше з погляду діяльності і найбільш гармонійно з погляду людських стосунків.
Але в колективі може скластися така ситуація, коли керівник та лідер – це дві різні особи. Тоді взаємовід¬носини між ними можуть або гармонізувати життя організа¬ції, або підвищувати рівень конфліктності. Здебільшого, на нашу думку, так як це дві «сильні» особистості, виникають конфлікти. Вони не знаходять спільних точок взаємодії (не в одному "запрягу"). Ця ситуація не сприятиме успішній діяльності групи і гармонізації міжособистісних стосунків.
Але якщо врахувати, що це двоє інтелектуально підкованих людей, то можлива і друга сторона медалі, тобто на основі самоповаги і компромісів все-таки знаходяться точки взаємодії. Така група може працювати успішно, і в ній пануватиме певний "дух" змагання і суперництва (а це певне стимулювання для досягнення поставлених цілей). Якщо група виконуватиме роль третьої сили, тобто буфера між лідером і керівником, то висловлюючись фігурально, "цей корабель не затоне, а плистиме вперед".
Діяльність сучасного вітчизняного менеджера перебуває під впливом політичних, соціальних і психологічних чинників де стимулюючого і стимулюючого характеру. Їх сукупність вимагає таких особистих якостей як активна соціальна позиція, компетентність, опора на колективний розум, товариськість і дружелюбність. Практично-психологічний настрій. Здатність до само рефлексії, психологічний такт.
У системі формальних повноважень керівника передбачена потенційна влада над підлеглими, а реальна влада залежить від відносин керівника з навколишнім середовищем – його безпосередніми керівниками, підлеглими та колегами. Сучасна філософія менеджменту основою ефективного впливу на підлеглих вважає відносини керівництва і влади, побудовані на засадах лідерства.
Список використаних джерел:
1. Стадник В. В., Йохна М. А. Менеджмент: Посібник. — К.: Академвидав, 2003. — 464 с. (Альма-матер).
2. Шегда А.В. «Основи менеджменту». К.,Знання, 1998. – с. 211.
3. Хміль Ф.І. «Менеджмент». Київ «Вища школа» 1995р. – с. 171.
4. Старобинский Э.Е. Как управлять персоналом? М., 1997. – с.99.