Перехід до ринкової економіки не можливий без ведення інноваційної діяльності. Саме інноваційна діяльність є показником розвитку економіки країни. Останніми роками ми можемо помітити спад інноваційної діяльності в Україні, підприємства не впроваджують інновації, в них відсутні нові способи виробництва, не налагоджене безвідходне виробництво, вони не створюють нову, якіснішу і конкурентоспроможнішу продукцію. Причин цього можна назвати велику кількість, але на наш погляд однією з головних причин, яка стримує інноваційну діяльність – це недосконала нормативно-правова база, яка регулює даний вид діяльності.
Проблемам розбудови економіки, яка орієнтована на інновації присвячено велику кількість наукових праць. Теоретично цю проблему обґрунтовували в своїх наукових працях А. Гальчинський, В. Гейць, Я. Жаліла, О. Амош, О. Лапко.
Правове регулювання інноваційної діяльності на регіональному рівні здійснюється багатьма нормативними актами, серед яких можна виокремити такі групи:
1) документи програмного характеру (стратегії, концепції, програми) загальнодержавного, галузевого та регіонального рівнів;
2) закони України, які передбачають компетенцію місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування у галузі інноваційної діяльності;
3) підзаконні акти Кабінету Міністрів України, міністерств та відомств, що регулюють окремі питання реалізації регіональних інноваційних проектів, створення місцевої інноваційної інфраструктури, подання звітності тощо;
4) рішення та розпорядження місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в галузі інноваційної діяльності.[6 c. 544]
Усвідомлення великої значимості підтримки інноваційних процесів в Україні засвідчило прийняття низки програмних нормативних документів, а саме: Закон України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності», «Про науково-технічну інформацію» (1993 р.) та «Про наукову і науково-технічну експертизу» (1995 р.), причому останній був визнаний еталонним для держав-учасниць СНД. Відносини, що виникають у процесі здійснення інноваційної діяльності, регулюються Цивільним кодексом, Господарським кодексом та іншими законодавчими актами. Оскільки інноваційна діяльність є різновидом інвестиційної діяльності, необхідно відзначити як джерело законодавство про інвестиційну діяльність.
Серед спеціальних законодавчих актів, що регулюють інноваційну діяльність, необхідно відзначити Закони України від 13.12.1991 р. «Про наукову і науково-технічну діяльність», від 16.07.1999 р. «Про спеціальний режим інвестиційної й інноваційної діяльності технологічних парків», від 23.03.2000р. «Про державне прогнозування і розробку програм економічного і соціального розвитку України», від 11.07.2001 р. «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки», від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність», від 16.01.2003 р. «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні», Постанови Кабінету Міністрів України від 05.09.2002 р. № 1106 «Про заходи для підтримки інноваційно-інвестиційних проектів», від 17.09.2003р. № 1474 «Про затвердження Порядку державної реєстрації інноваційних проектів і ведення Державного реєстру інноваційних проектів», нормативні акти відомчого рівня, насамперед, акти Міністерства освіти і науки України (наприклад, наказ Міністерства від 20.12.2002 р. «Про визначення Департаментурінноваційногоьрозвиткуппідрозділомапоакваліфікації..інноваційнихапроектів»).[7]
За даними Державного комітету статистики недосконалість законодавчої бази з усіх причин, що гальмують інноваційну діяльність складає майже 40%
Ця причина поширює практику ігнорування законодавства або зупинення дії статей законів, що стосуються фінансування та стимулювання науково-технічної та інноваційної діяльності.
Прикладом такого ігнорування, навіть зі сторони держави, може бути фактичне фінансування науково-технічної діяльності з Державного бюджету України, яке протягом останніх п’яти років не перевищує 0,4% ВВП при визначеній статтею 34 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» нормі — 1,7%. Питома вага програмно-цільового фінансування наукових досліджень не перевищує 10% загальних витрат на науку при законодавчо встановлених 30%.
Тривалий час інноваційному законодавству України була властива певна фрагментарність та непослідовність.
Водночас більшість механізмів фінансової підтримки та податкового стимулювання, передбаченого цими актами, не можуть бути застосовані в повному обсязі. Відсутність системного підходу та єдиної цілі науково-технологічної та інноваційної політики не компенсується збільшенням кількості законодавчих і нормативно-правових актів, численними змінами та доповненнями до них. Як світовий, так і вітчизняний досвід свідчать, чим частіше змінюються правові норми, тим гірше вони виконуються.[4 с. 282]
Це можна пояснити тим, що суб’єкти господарювання перебувають в очікуванні нових змін і доповнень, не знаючи, що їх чекає надалі та чи зможуть вони проводити і надалі свою діяльність. Тому відбувається так званий інноваційний застій.
Велике значення у формуванні інноваційної політики з метою реструктуризації і підвищення конкурентоспроможності промисловості набуває не тільки вироблення чіткої стратегії, її спрямованість на формування прогресивних технологічних устроїв, але й здатність використовувати прямі і непрямі інструменти державного регулювання інноваційної діяльності [5 с. 79]
Розбіжності в нормативних актах і законах змушують підприємства гальмувати свою діяльність. Наприклад Ст.325 ГК визначає інноваційну діяльність у сфері господарювання як діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя. Законом від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність», вона визначається як діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг. У порівнянні з формулюванням ст.325 ГК, це визначення характеризує цей вид діяльності з погляду принципово іншої позиції — комерціалізації і ринку.
На відміну від ГК, у Законі від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність» інноваційна діяльність визначається в іншому формулюванні — як одна з форм інвестиційної діяльності, здійснювана з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу, що включає: випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології; реалізацію довгострокових науково-технічних програм з великими строками окупності витрат; фінансування фундаментальних досліджень; розробку і впровадження нової ресурсозберігаючої технології
Також певними законами визначається вплив держави на інноваційну діяльність, в свою чергу в інших законах сфера державного регулювання інноваційної діяльності вужча. Варто також зазначити, що залишається не доопрацьованим законодавство щодо визначення пріоритетних напрямків, у яких здійснюється інноваційна діяльність. В розвинених країнах їх є декілька, натомість в Україні їх визначено в межах 41 напрямку, що в свою чергу ускладнює розвиток зазначених пріоритетів. Також залишається недоопрацьованим ЗУ «Про технологічні парки»
Можна сказати, що в Україні в цілому сформовані правові засади розвитку інноваційних процесів. Це підтверджується в Постанові Верховної Ради України «Про дотримання законодавства щодо розвитку науково-технічного потенціалу та інноваційної діяльності в Україні». [3 с. 120]
Отже, на наш погляд, вагомим недоліком українського законодавства є неузгодженість законодавчих актів між собою, їх невідповідність економічній ситуації в країні. Нормативних документів для ефективного функціонування інноваційної сфери в Україні є достатньо, але вони до кінця не реалізуються. Нормативно-правова база для забезпечення ефективного функціонування економіки є достатньо розвинена. Вона формується, доповнюється, змінюється відповідно до потреб і стратегій розвитку держави в цілому і кожного громадянина зокрема. Проте для налагодження в нашій державі інноваційної діяльності не потрібно збільшувати кількість законодавчих і нормативно-правових документів при відсутності взаємозв’язку і збалансованості між ними, оскільки це може призвести до ще більшої їх невпорядкованості, а потрібно створювати ефективні механізми реалізації вже наявної законодавчої і нормативно-правової бази.

Використана література:
1. Господарський кодекс України ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, N 18, N 19-20, N 21-22, ст.144 )
2. Закон України «Про інноваційну діяльність» (із змінами, внесеними згідно із Законами України від 26.12.2002 № 380-ІV (380-15), від 27.11.2003 № 1344-ІV (1344-15), від 23.12.2004 № 2285-ІV (2285-15), від 25.03.2005 № 2505-ІV (2505-15) № 40-ІV від 4 липня 2002 р, Відомості Верховної Ради України;
3. Законодавство України у сфері інноваційної діяльності: Зб. Законодавчих актів/ Верховна Рада України: Офіц. Вид. – К.: Парламентське вид-во, 2007. – 152 ст.,
4. Висоцька І.Б. Стан та проблеми інноваційної діяльності промисловості// Науковий вісник НЛТУ України. – 2008. –18.10
5. Воронкова Т.Є., Денисенко М.П., Ладика С.В. Проблеми формування національної інноваційної системи України//Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 4. – С. 73-81
6. Шуміло І. А. Проблеми нормативно-правового забезпечення регіональної інноваційної політики / І. А. Шуміло // Форум права. – 2008. - № 3. – С. 544-550 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2008-3/08siarip.pdf
7. Господарське право України (За редакцією Н.О.Саніахметової)//Правове регулювання інноваційної діяльності. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://textbooks.net.ua/content/view/3032/25/