Юлія Сафонова
Наук. кер. – Красніцька Г.М.,
Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ,
м. Вінниця
ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ
Зі всього розмаїття соціальних процесів, відносин і фактів, які існували у минулому й існують нині, ми виділяємо певну особливу сферу, яка іменується культурою. Більшість людей переконана, що саме культура - те головне, основне, що відрізняє людське і соціальне буття від існування дикої природи. Пояснення і докази цієї тези наводяться найрізноманітніші - в залежності від того, що розуміється під культурою[1, с.17].
Слово “культура” - латинського походження, яке буквально означало обробку, догляд, поліпшення, обробіток. У класичній давнині воно вперше було зафіксоване в праці Марка Порція Катона “De agri cultura” (ІІІ ст. до н.е.), присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з використанням рабської праці. Турботи відповідали духові часу: автор рекомендував утримувати рабів надголодь, завантажувати їх роботою без міри, щоб втримати від крадіжки і легковажних занять. Господареві наказувалося бути скупим і обачним, не впадати в надмірності і нікому не довіряти.
Сучасні дослідники шукають аналоги терміну “культура” у інших мовах. Так, у давньогрецькій вживалося слово “пайдейя”, що означало виховання гармонійної особистості (в дитині), китайською мовою - “жень” і “вень” означали виховання благородної людини, у давньоіндійській літературі говорилося про “дхармашастру” (вчення про життєві правила поведінки й обов'язки віруючого) [2, с.45]. Ця схожість виправдовує використання поняття “культура” для вивчення різноманітних історичних фактів.
Вивчення культури можна представити, користуючись окресленням німецького вченого XVІІІ ст. Августа Бека як «пізнання пізнаного», тобто осягнення змісту і форми текстів культури, а також основних способів і методів їх тлумачення (інтерпретації). «Пасивний» або «репродуктивний» на перший погляд, цей процес насправді являє собою творчий акт, тому що, сприймаючи зафіксовані або закодовані в текстах культури цінності, людина формує себе як особистість. Російський культуролог Юрій Лотман зазначав: «Культура завжди має на увазі збереження попереднього досвіду. Більше того, одне із найважливіших визначень культури характеризує її як «негенетичну» пам’ять колективу. Культура є пам’ять[3, с.38]. Тому вона завжди зв’язана з історією, завжди покладає неперервність морального, інтелектуального, духовного життя людини, суспільства і людства. І тому, коли ми говоримо про культуру нашу, сучасну, ми, можливо, самі цього не підозрюючи, говоримо і про величезний шлях, який ця культура пройшла. Шлях цей налічує тисячоліття, він переходить межі історичних епох, національних культур і занурює нас в одну культуру – культуру людства».
Одним з результатів вивчення текстів культури повинно стати уміння знаходити взаємозв’язки між ними: історичні, смислові, формальні, ідейні, стилістичні тощо. З одного боку, це дасть змогу створити «культурний образ» епохи, зрозуміти її унікальність, з іншого – може стати основою історичного сприйняття культури, тому що кожен текст, по-суті, є ланкою, яка пов’язує часи: він «вбирає» у себе елементи більш давніх текстів, і сам, у свою чергу, стає основою для створення нових текстів. Ось як знаходить пов’язаності між науковими і мистецькими текстами російський скульптор Наум Габо (1890-1977): «На перший погляд, здається неправдоподібним, щоб між науковою теорією – наприклад, Коперніка, - і картиною, наприклад – Рафаеля може існувати аналогія[4, с.86]. Тим не менше, знайти спільну ідею для однієї та іншої творчості неважко. Вчення про Всесвіт Коперніка зустрічається з мистецькою концепцією Рафаеля. Рафаель ніколи б не наважився портретувати свою славнозвісну куховарку як Мадонну, коли б не належав до покоління, готового відкинути геоцентричну модель Всесвіту. У мистецькій теорії Рафаеля так само немає місця релігійному містицизмові, як і в праці Коперніка «Про обертання небесних сфер». Для них обох Земля вже не є центром Всесвіту, а людина вже не виступає вінцем творіння і самотнім героєм космічної драми. Її буття вже не здається містичним, нематеріальним явищем Середньовіччя. Одночасно той самий дух панував у флорентійських майстернях. Таким чином, пов’язаність між наукою і мистецтвом ніколи не переставала існувати на протязі тривання людської культури».
Зрозуміло, що «спільна ідея» буде спільною не тільки для науки і мистецтва, але і для економіки і мистецтва, літератури і політики, релігії і архітектури тощо, адже «більш світський погляд на речі» в епоху Ренесансу був притаманний як науковцям і митцям, так і політикам, підприємцям, мореплавцям, кліру – усім тим, хто, власне, й визначав «обличчя епохи». Немає сумніву, що осягнення такої «спільної ідеї» або декількох «спільних ідей», які мають вирішальний вплив на розвиток різних галузей культури певної епохи, народу чи регіону – є початком і завершенням будь-яких історико-культурних студій.
Історія культури виконує важливе світоглядне завдання: спонукує людину «впорядковувати» світ в індивідуальний космос і допомагає визначити основні параметри ціннісної орієнтації в ньому. Макс Вебер зазначив: «Культура» — це той фрагмент безглуздою світової нескінченості, який, з точки зору людини має сенс і значення». Це очевидно, що людині, яка вже має свій власний «фрагмент» у нескінченості культури набагато важче нав’язати іншу точку зору, і, тим більше, змусити повірити в якийсь черговий утопічний проект.
Література:
1. Виппер Ю., Самарин Р. Курс лекций по истории зарубежной литературы ХVІІ в. – М.,2004.
2. Барановська О. «Інформаційні компетентності - випускникам школи ХХІ століття» ж «Завуч» 2005р. №4.
3. Елизарова М. и др. История зарубежной литературыХІX в. - М., 2001
4. История зарубежной литературы ХІX в. / Под ред. Н. Соловьева. - М.,2006.
