2 курс, спец. «Фінанси та кредит», д. ф.н., Наук. кер. – Москальов А.А., Чернівецький торговельно-економічний інститут КНТЕУ, м. Чернівці
Розвиток та генезис векселя на території України
Актуальність теми полягає в тому, що на сучасному етапі розвитку фінансово-економічних відносин в світі, вексель не втратив своєї актуальності та цінності. Він досі залишається одним із найпоширеніших видів боргового зобов’язання. Вагомі внески в галузь дослідження розвитку вексельного обігу зробили такі вчені як Кожема Г.Ю., Мошенський С.З., Аваков А. Б., Едронова В.Н, Фельдман А.А., Демківський А.В., Белов В. А., Барац С. М. Російське право до кінця XVII ст. не знало вексельного обігу. Торгівля та банківська справа в Росії розвивалися поза тими процесами, що створили сприятливі умови для впровадження векселів у Західній Європі. Та все ж існували специфічні боргові документи, що мали досить велику рухомість і передавалися із рук у руки. Таким документом насамперед була кабала. Цей термін арабського походження і означає договір купівлі-продажу, боргову розписку. Кабала вживалася у таких формах: - звичайна боргова розписка, в якій вказувалася грошова сума боргу в золоті чи сріблі; - кабала заставна у вигляді документа про заставу нерухомого майна; - кабала ростова. Цей документ свідчив про зобов'язання оплатити ростові проценти на позичений капітал грошима або майном; - кабала службова, або кабала з процентами, — зобов'язання відпрацювати вказану суму з процентами; - кабала довірча, яка видавалася поручителеві боржником. Нести відповідальність перед поручителем за такою кабалою боржник був зобов'язаний аж до терміну погашення боргу без допомоги поручителя. Перші векселі на території Росії з'явилися у Новгороді та Пскові, які підтримували торговельні відносини з купцями Ганзи. Але, ця торгівля велася виключно за готівку через відсутність довіри. Історикам відомі заборони Ганзи торгувати з росіянами у кредит, створювати з їхньою участю компанії, брати в них товари на комісію і т. ін. Все це свідчить, що за таких умов потреби у виникненні векселя не було. [7 c.135] Характерними рисами російського вексельного обігу в період після скасування кріпацтва були : 1) чинність векселів спочатку встановлювалася на термін три, шість, 12 місяців, а інколи й більше. З розвитком промисловості та широким застосуванням векселів підприємцями ці строки скорочувалися; 2) значний розмір вексельних сум. Проте згодом і вони стали зменшуватися, оскільки векселі почали широко використовуватися у дрібнооптові торгівлі; 3) велика кількість векселів нетоварного походження, що свідчило про порушення норм і вимог класичного векселя; 4) переважання у вексельному обігу простих векселів; Як відомо, що кредитні й вексельні операції на території західної частини України розвивалися інакше, ніж у Російській імперії і Східній Україні. Внаслідок першого поділу польської держави – Речі Посполитої в 1772 році до Австрії відійшло Руське воєводство, Бельзке й західні частини Волинського та Подільського воєводств. Галичина й Буковина ввійшли до складу Австрії, а частина земель – до складу Угорщини. Австро-Угорщина була зацікавлена в тому, щоб західноукраїнські землі залишалися сільськогосподарською територію і не сприяла розвитку промисловості, тому поширеними були переважно дрібні підприємства (текстильні, шкіряні, соляні, тютюнові). Водночас на кінець ХІХ ст. в Галичині була достатньо розвинута й регламентована система обліку, що сприяло поширенню вексельних операцій. У 1775 р. було ухвалено вексельну ординацію для Галичини. Взагалі в Австрії було дев’ять окремих вексельних статутів (так званих ординацій). У 1785 році згідно з імператорським указом у Відні було створено центральний промисловий банк, який з 1786 році розпочав комерційні й кредитні операції, що сприяло поширенню комерційного кредиту в Австрії, зокрема на території Західної України. Про поширення кредитно-вексельних операцій свідчить те, що магістрат Львова, створений 31 серпня 1786 року, мав у своєму складі торговельно-вексельне відділення, а в 1777 році у Львові було створено окремі торговельний і вексельний суди для вирішення спірних питань, пов’язаних з кредитними й вексельними операціями; крім того, вексельні справи розглядав Вищий крайовий суд, створений у 1773 році (в 1774 році його було перейменовано на Вищий королівський трибунал) [3, c.187]. Розширювалися зовнішньоекономічні зв’язки Західної України, проте в структурі цих зв’язків відбулися суттєві зміни: торгівля з Гданськом остаточно втратила своє значення, а натомість все більшого значення стали набувати контакти з Австро-Угорською імперією [4, c.43]. Друга половина ХІХ – початок ХХ ст. стали часом економічного піднесення Західної України, що потребувало розширення банківської системи і, зокрема, кредитної діяльності. В цей час вексельні операції набули в Галичині широкого поширення, яке спричинили масове зубожіння селян, оскільки ті, не розуміючи сутності векселя й наслідків суворості вексельного права в разі несплати боргу, брали невеликі за розміром грошові позики, які можна було оформити звичайною борговою розпискою. В 1868 році в Галичині було створено Селянський банк, який надавав позики буковинським селянам (12% річних) під заставу землі. В 1909 році створено Український земельний іпотечний банк, який інвестував кошти в торговельно-промислові підприємства й випускав векселі. На початку ХХ ст. значення банку зросло – його акціонерами було багато українських землевласників, торговців і промисловців. Банк здійснював кредитні операції під заставу землі й нерухомого майна, випускав векселі, інвестував кошти в різні торговельно-промислові кооперативні підприємства. Цей банк став основним джерелом кредиту для західноукраїнської торгівлі, виробництва та кооперативів. Крім того, позики під заставу землі, зерна й простих векселів надавав Буковинський крайовий банк. Крім банків, кредити надавали кредитні спілки, поява яких була зумовлена загальним розвитком кооперативного руху. Організація кредитних спілок була двоступеневою – нижчими ланками кредитної кооперації були «Українбанки» та кредитні каси «райфайзенки», названі так в Західній Україні за ім'ям Фрідріха Вільгельма Райфайзена, німецького громадського діяча, засновника кредитних кооперативів у Німеччині. На початку ХХ ст. на Буковині значного поширення набули сільські «райфайзенки», що сприяло розвитку кредитно-вексельних операцій. У 1903 році в Чернівцях було створеного їхню спілку з назвою «Селянська каса». «Українбанки» були міськими кредитними кооперативними установами, вони майже не проводили складних банківських операцій, а надавали коротко- та середньострокові кредити жителям міст, а також навколишніх сіл, використовуючи для цього векселі [2]. Кредитно-фінансові інститути Західної України було ліквідовано після включення західноукраїнських земель до складу УРСР, де вексельний обіг був неможливий. Населення території України традиційно підтримувало жваві економічні стосунки з європейськими і арабськими державами. Діяла метрична система грошового обігу, розвивалися міста, ремесла і кредит, тому перші елементи вексельної справи спостерігалися вже у XVI ст. Залучення до сфери вексельних відносин галицьких земель майже збігається з появою вексельних розрахунків у сусідніх державах Європи. В тогочасній Україні, як і в інших європейських країнах того періоду, існували чинники, що стимулювали запровадження вексельних відносин, у тому числі: - в обігу перебувала велика кількість коштовних монет різного національного походження і вмісту грошового металу; - підтримувалися жваві торговельно-розрахункові стосунки з багатьма країнами Європи і Близького та Середнього Сходу; - українські купці, беручи участь у численних ярмарках, імовірно, ставали учасниками вексельних угод як на національній території, так і за кордоном. Відомо, що український торговий стан, хоч і невдало, але намагався використати вексельні розрахунки і в торгівлі з російськими землями. Законодавче впорядкування форми і змісту векселя та вексельного обігу у Східній Україні та Наддніпрянщині склалося вже на основі застосування норм і правил вексельних статутів 1729, 1832 і 1902 років. Особливо динамічним був розвиток вексельної справи після скасування кріпацтва, коли по всій території України поширився процес формування моделі ринкового господарства, почали активно діяти товариства взаємного кредиту, постала розгалужена система комерційних банків та масово виникали кооперативні підприємства, спілки, акціонерні товариства тощо.[6] Вже у 1901 році в Росії, як і в Україні, вексельний обіг став провідною формою функціонування всього товарообороту, охопивши 54% його обсягу. В 1908 р. векселями забезпечувалося 58% товарообороту, а у 1913 р. - 71%. Азовсько-Донецький банк лише у 1914 і р. облікував 600 тис. векселів. Після жовтневого перевороту векселі разом з іншими видами цінних паперів вексельного права було скасовано. Тому в продовж перших років існування радянської влади були відсутні будь-які законодавчі акти щодо вексельного права; приватний торговельний оборот мав зникнути цілком. Більше того, за декретом РНК РРФСР від 13 жовтня 1919 р. «Про стягнення за векселями, що знаходяться у портфелі Народного банку», проводилися такі дії, які ліквідували вексельну давність; відкидалися судовий, навіть безспірний порядок стягнення за векселями та інші норми вексельного права, а векселезобов’язаних осіб перетворили на платників до державної казни. Лише потреби підтримувати міжнародні економічні відносини і володіти цивілізованим способом кредитно-комерційних розрахунків змусили СРСР вдатися до використання міжнародних векселів. Правове регулювання цього процесу здійснювало Положення про переказний і простий вексель, упроваджене Постановою ВЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1937 р. Дане Положення так добре відображало засади Женевської вексельної Конвенції, що і в незалежній Україні Постановою Верховної Ради від 17 червня 1992 р. воно було цілком підтверджене і стало основою цивільно-правових засад відродження вексельного обігу.[8] Впродовж десятиліть нав'язані народам СРСР принципи господарювання слугували розбудові адміністративно-командної системи, яка знищила основні елементи ринкової економіки та важелі товарного виробництва — комерційний кредит і вексель. Без них несвобода в радянській економічній системі набула гіпертрофованих масштабів і в цілому загальмувала суспільний прогрес на радянських теренах. Необхідність широкомасштабного впровадження вексельного обігу в незалежній Україні особливо гостро постала після відміни адміністративної системи планування та проведення лібералізації цін. Такі документи відображають лише «паперову» вартість, позбавлені надійної матеріальної основи і внаслідок цього стають одним з інфляційних чинників, викликаючи необгрунтоване зростання грошової маси в обігу. Отож, Україна почала з визнання рішень Женевської конференції та відновлення законної сили положення про переказний і простий вексель. За роки незалежності, як знаємо, було прийнято десятки законодавчих і нормативно-регулювальних документів, що мали сприяти відродженню вексельної справи і дозволили сформувати основоположні елементи Закону України «Про обіг векселів в Україні».[5] Але задекларований процес відновлення комерційного кредиту і вексельного обігу з багатьох причин ще не набрав необхідних масштабів. Крім того, в нашому законодавстві допущено цілий ряд відхилень від міжнародного визнаних правил і норм, що не тільки не додає авторитету Україні, а й здатне стати серйозною перешкодою на шляху інтеграції українського господарства у світовий ринок. Серед цих відхилень слід назвати такі: - по-перше, зайвим за міжнародними правилами є обов’язкове зазначення суми вексельного зобов'язання цифрами і літерами. Це суттєво підриває загальновизнані вимоги до форми векселя, а головне — не додає дієздатності українським векселям та не сприяє їх узгодженню з міжнародними нормами. Адже в країнах з ринковою економікою головна увага звертається на те, щоб виписане у векселі (цифри чи літери) було чітким, зрозумілим і адекватно відображало характер угоди; - по-друге, право підпису векселя в Україні обмежене керівником і головним бухгалтером юридичної особи. Але світовою нормою виступає дієздатність юридичної чи фізичної особи, вона і визначає право підпису. Виходячи з цього непотрібним є також скріплення підписів печаткою; - по-третє, неправомірним є проведення векселями примусових взаємозаліків та низки інших операцій, як-от сплати мита, податків, платежів до пенсійних фондів. Це суперечить принципу безумовності вексельних зобов’язань; - по-четверте, визначення права виписування векселів лише як оплату за поставлені товари, виконані роботи чи надані послуги. Із цієї загальної вимоги винятком можуть бути лише векселі Мінфіну, Національного банку України та комерційних банків; - по-п’яте, не передбачено випуску векселів в електронній формі; - по-шосте, заборона обігу іноземних векселів. Причиною цього називаються труднощі опротестування іноземних векселів у випадках неплатежу і неакцепту, тому що протест за українським законодавством потрібно здійснювати за місцем платежу.[1] Отже, широке впровадження векселів вигідне всім учасникам господарського життя. Ще більше воно вигідне українській державі. Вексельний обіг 1922—1927 рр. фактично був єдиною і досить успішною формою державного контролю за своєчасністю сплати податків. Це ж можна використати нині для легалізації обороту тіньового сектора та для збільшення надходжень до державного бюджету.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Ємельянов А.С Шляхи удосконалення правового регулювання обігу векселя у сфері господарювання / Ємельянов А.С [Електронний ресурс] – режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/portal....469.pdf 2. З історії кооперації на Буковині /[Електронний ресурс] – режим доступу: www. 2000. cv. ua/2003/09/62. 3. Лановик Б. Д. Економічна історія України і світу/ Лановик Б. Д., Матисякевич З. М., Матейко Р. М – К.: Вікар, 2001 – С. 362. 4. Мних Є. В. Розвиток обліку в Галичині: історичні та методологічні аспекти. / Мних Є. В., Швець В. Є., Яремко І. Й. –Львів: Каменяр, 2000. – С. 208. 5. Про обіг векселів в Україні : Закон України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. № 24. Ст. 765 6. Становлення вексельного обігу в Україні [Електронний ресурс] – режим доступу : http://www.br.com.ua/referats/Econ omical_topics/ 95183.htm 7. Ионичев Н. П. Внешние экономические связи России (ІХ – начало ХХ века)/ Ионичев Н. П – М.: Аспект - пресс, 2001. – С. 897 8. Осипов А. М. Вексель в его прошедшем и настоящем/ Осипов А. М. — Казань, 1873. с. 386
