2 курс, спец. «Маркетинг», д.ф.н., Наук. кер. ─ Сідуняк О. В., Чернівецький торговельно-економічний інститут КНТЕУ, м. Чернівці Наук. Кер.- Городницька Л.В.
ЗАЙНЯТІСТЬ НАСЕЛЕННЯ ЯК СКЛАДОВА СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ
У країнах з ринковою економікою працездатне населення повинно бути забезпеченим належними умовами для реалізації своїх здібностей, адже це є важливим чинником соціально-економічного розвитку громадян. Це досягається за умови офіційного працевлаштування, коли людина має можливість працювати та отримувати за це достойну заробітню плату. Через трансформаційну кризу, яка послабила соціальну захищеність населення України, питання зайнятості зараз стоїть досить гостро. Зайнятість розкриває один з найважливіших напрямків соціально-економічного життя суспільства, який пов’язаний із задоволенням потреб у сфері праці. Також завдяки трудовій зайнятості забезпечується виробництво валового національного продукту, що є основою економічного життя суспільства загалом. Розробкою досліджень щодо зайнятості населення займалися такі відомі науковці як: А. Г. Савченко [8], Н. Г. Манків [5], Н. А. Малиш [4] та інші. Проте проблема зайнятості населення й досі є невирішеною для України. Метою статті є виявлення природи зайнятості населення як складової системи соціального захисту. Зайнятість – одна з істотних характеристик економіки та добробуту народу. Рівень зайнятості являє собою найважливіший макроекономічний показник. Але зайнятість не тільки економічне явище. Вона обумовлена багатьма демографічними процесами, адже є частиною соціальної політики, тобто має демографічний і соціальний зміст [7]. Як економічна категорія, зайнятість являє собою сукупність відносин з приводу участі населення у трудовій діяльності, яка виражає ступінь його включення у виробничу сферу, рівень задоволення суспільних і особистих потреб. Таким чином зайнятість виступає як характеристика ринку праці. У Законі України «Про зайнятість населення» [1] зайнятість розглядається як діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що приносить їм за це дохід у грошовій або іншій формі. Ця характеристика зайнятості виражає її соціально-економічний зміст, де держава створює необхідні умови для трудової діяльності громадян та пропонує рівні можливості у виборі професії, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Якщо звернути увагу на рівень зайнятості населення в Україні за статтю, віковими групами та місцем проживання у 2012 р., то можна зазначити, що найбільше жінок працюють у віці 40-49 років, а саме 79,0 %, а чоловіки у віці 30-39 років, що складає 84,0%.У міських поселеннях більшість працюючих відносяться до вікової категорії 40-49 років ─ 80,3%, а у сільській місцевості також 40-49років, що складає 79,5 %. Необхідно зазначити, що у сільській місцевості вищий рівень зайнятості (62,7 ніж у міських поселеннях (58,5 %). Зайнятість чоловіків складає 65,2%, що є більшою за зайнятість жінок, що дорівнює 54,8 % [6]. Це говорить про те, що в Україні рівень зайнятості населення характеризується більшою кількістю працюючих в сільській місцевості на противагу міським поселенням, а також більшою кількістю працюючих чоловіків, аніж жінок. Слід зауважити, що зайнятість є надзвичайно важливим явищем соціально-економічного життя суспільства, яке включає також такі аспекти, як: - раціональне використання праці; - забезпечення гідного рівня життя працездатного населення; - задоволення потреб економіки у робочій силі із врахуванням її кількості та якості; - задоволення професійних потреб працівників, включаючи потреби у професійній освіті та підтриманні кваліфікації; - соціальну підтримку у разі втрати роботи тощо. Зайнятість об’єднує виробництво і споживання, а її структура визначає характер їхніх взаємозв’язків [4,c.134]. Складність та багатогранність зайнятості населення проявляється насамперед у наявності її різних форм. За способом участі працівника в суспільній праці розрізняють зайнятість за наймом і самозайнятість (підприємництво). Формальну і неформальну зайнятість виділяють залежно від легітимності працевлаштування. За ступенем охоплення економічно активного населення розрізняють повну і неповну зайнятість. Виділяють також продуктивну, раціональну та ефективну зайнятість. Певною мірою ці форми зайнятості населення пов’язані як із соціальним захистом окремої особи, так і з рівнем соціальної захищеності тих громадян, які потрапили у скрутну життєву ситуацію та нездатні власними зусиллями забезпечити собі достатній рівень життя [4,c.134]. Соціальний захист населення ─ це комплекс економічних, соціальних та правових заходів і сукупність інститутів, що забезпечують усім громадянам країни рівні можливості для підтримання певного рівня життя, а також підтримку окремих соціальних груп населення [5,c.163]. У ринковій економіці під поняттям повної зайнятості населення cлід розуміти такий стан національної економіки, коли всі, хто бажає працювати за існуючого рівня заробітної плати, мають змогу це зробити. Повна зайнятість не включає так зване природне безробіття, яке пов’язане з особистими бажаннями людей тимчасово не працювати або спричинене структурними змінами в економіці, що вимагають перекваліфікації людей, які втрачають у зв’язку з цим роботу. Саме повна зайнятість є важливим фактором соціального захисту населення, оскільки визначає економічний потенціал суспільства, рівень і якість життя осіб, які працюють, а також можливості соціальної захищеності тих громадян, які її потребують [5,c.167]. Така зайнятість є соціальною гарантією, оскільки вона спрямована на створення матеріальних і нематеріальних благ. Тому вона повинна бути продуктивною, тобто економічно доцільною, вигідною, такою, що означає перевищення економічних вигод, отриманих у результаті такої зайнятості, порівняно з витратами на її організацію. Також в Україні відома така форма зайнятості, як неповна зайнятість. Вона виявляється як нестача робочих місць для всіх, хто хоче працювати. Така зайнятість має як негативні, так і позитивні наслідки. З одного боку, вона веде до зменшення доходів працівників з неповною зайнятістю. А з іншого, неповна зайнятість дозволяє зменшити безробіття, даючи можливість одержання певного доходу, а також знижує можливу втрату кваліфікації працівників, що часто відбувається при безробітті. В Україні вимушена неповна зайнятість присутня у вигляді вимушених адміністративних відпусток та в трудовій діяльності у режимі неповного робочого часу. Проте з початком економічного зростання розмір вимушеної неповної зайнятості значно скоротився. Характерними негативними наслідками для цієї форми зайнятості в Україні є те, що особи, які опинились у становищі неповної зайнятості, не звільняються з роботи за власною ініціативою, а йдуть у неоплачувані відпустки, втрачаючи право на одержання допомоги по безробіттю. Саме для працівників, які зайняті в умовах часткової зайнятості, Міністерством праці та соціальної політики України розроблений механізм їхнього матеріального захисту, який включено до проекту Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» [2]. Законопроектом передбачено, що застрахованим працівникам у разі виникнення на підприємстві обставин, що відповідають умовам часткового безробіття, надаватиметься допомога у зв’язку з частковим безробіттям. Для одержання допомоги у зв’язку з частковим безробіттям працівникам не потрібно звертатися до служби зайнятості ,оскільки місце роботи для них не шукатимуть. Суть цієї допомоги – підтримка працівників впродовж певного періоду часу та збереження їх робочого місця саме на тому підприємстві, де він працює. В Україні також присутня і така форма, як вторинна зайнятість, що означає роботу в декількох місцях одразу. Ця форма зайнятості забезпечує можливість вищих заробітків, підвищує шанси збереження роботи навіть в умовах скорочення обсягів виробництва і дає змогу шукати крашу роботу без втрати статусу зайнятого. Негативом є те, що основна частина осіб, що мають вторинну зайнятість, є незареєстрованими. Кодекс законів про працю України [3] не містить визначення сумісництва (вторинної зайнятості). Лише ч. 2 ст. 21 Кодексу законів про працю України передбачає, що працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін. Великого поширення набула в Україні така форма зайнятості, як незареєстрована, або нелегальна зайнятість. Найхарактерніша її ознака полягає в тому, що така зайнятість не регламентується укладанням трудового договору, не враховується державною статистикою, нерідко має кримінальний характер. Негативними наслідками незареєстрованої зайнятості можуть стати: несплата податків, відсутність соціальних гарантій та інше. Дослідження, проведені в Україні у період з 2011 по 2012 рр., показали, що близько 8,5-9 млн. осіб отримують прибутки від того чи іншого виду незареєстрованої діяльності, частина з них зайнята в незареєстрованому секторі повний робочий день [5,c.169]. Хоча така діяльність часто приносить суттєві доходи, вона має і певні недоліки – неконтрольовані умови праці, нерегулярну її оплату, ризик втрати роботи без попередження, відсутність соціальних гарантій. Зрозуміло, що така зайнятість неоднозначно впливає на соціальний захист населення, оскільки з одного боку вона забезпечує зайнятість значної частини працездатних осіб, створюючи умови для певного рівня життя, але з іншого боку така зайнятість є нестабільною, вона не дає права на соціальне забезпечення, робота здійснюється у шкідливих умовах, рівень її оплати зазвичай занижений. Є підстави вважати, що більшість зайнятих у цьому секторі погодились би на зареєстровану зайнятість [8,c.66]. Проблема нелегальної зайнятості потребує комплексного підходу щодо її вирішення, визначення конкретних інструментів нейтралізації і створення відповідних економічних, соціальних і правових засад регулювання зайнятості. Отже, соціальна спрямованість у сфері зайнятості є невід’ємним напрямом соціального захисту населення, а рівень зайнятості населення є достатньо важливим показником добробуту життя населення, тому держава повинна ретельно підходити до цього питання. Зайнятість є показником досягнутий рівень економічного розвитку, внеску праці в досягнення розвитку виробництва.
Список використаних джерел: 1. Закон України про зайнятість населення станом на 05.07.2012 [ Текст ] ─ К: Відомості Верховної Ради України, 2013. ─ № 14. ─ ст. 170 2. Закон України про загальнообов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття станом на 16.10.2012 [Текст] ─ К: Відомості Верховної Ради України, 2013. ─ № 22. ─ ст.171 3. Кодекс законів про працю станом на 22.02.2012. [Текст] ─ К: Скіф, 2012. ─ № 21-23. ─ ст. 21 4. Малиш Н. А. Макроекономіка [Текст]: навчальний посібник / Н. А. Малиш; наук. ред. пер. А. Я. Невзгляд. ─ К: МАУП ─ 2004 ─ 184 с. 5. Манків Н. Г. Макроекономіка [Текст]: підручник для України: пер. З англ. / Н. Г. Манків ; наук. ред. пер. С. Панчишин. ─ К: Основи ─ 2000 ─ 588 с. 6. Офіційний сайт державної служби статистики України. Рівень зайнятості населення за статтю, віковими групами та місцем проживання у 2012 р. [Електронний ресурс].─ Режим доступу: www/ukrstat.gov.ua 7. Рудкевич В. І. Регулювання зайнятості працездатного населення України / В. І. Рудкевич. [Електронний ресурс]. ─ Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nvamu_upravl/2010_4/29.pdf 8. Савченко А. Г. Макроекономіка : [ Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц.] / А. Г. Савченко; наук. ред. пер. Ю. М. Бажал, В. Д. Базилевич . ─ К: КНЕУ ─ 2005 ─ 441 с.
ніж у міських поселеннях (58,5 %). Зайнятість чоловіків складає 65,2%, що є більшою за зайнятість жінок, що дорівнює 54,8 % [6]. Це говорить про те, що в Україні рівень зайнятості населення характеризується більшою кількістю працюючих в сільській місцевості на противагу міським поселенням, а також більшою кількістю працюючих чоловіків, аніж жінок. 
