Вівторок, 19.03.2024, 13:41
Приветствую Вас Гість | Регистрация | Вход

Всеукраїнська студентська інтернет-конференція

Меню сайта
Форма входу
Друзі сайту
Статистика

Скоробогач Д., РИЗИК МЕЖОВОСТІ МІЖ СХОДОМ ТА ЗАХОДОМ - Форум

[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Форум » Матеріали конференції 15.01.2015 » Теорія та історія держави і права » Скоробогач Д., РИЗИК МЕЖОВОСТІ МІЖ СХОДОМ ТА ЗАХОДОМ
Скоробогач Д., РИЗИК МЕЖОВОСТІ МІЖ СХОДОМ ТА ЗАХОДОМ
conf-cvДата: Середа, 21.01.2015, 12:20 | Повідомлення # 1
Admin
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1656
Нагороди: 5
Репутація: 8
Статус: Offline





Скоробогач Денис,





3 курс, спец. «Фінанси та кредит», д/ф,
Наук. кер. – Юрій М.Ф.,
Чернівецький торговельно - економічний інститут КНТЕУ, м. Чернівці






РИЗИК МЕЖОВОСТІ МІЖ СХОДОМ ТА ЗАХОДОМ




Проблема взаємовідносин між Східною та Західними цивілізаціями завжди існувала , але в різній стадії загострення. Історично та геополітично склалося так що на чолі західної цивілізації стоять країни старого світу (Західна Європа) та Північна Америка, а на чолі східної цивілізації стоять пост-рядянські країни (на чолі із правонасліднецею СРСР – Росією) та країни Азії. Стосунки між цими двома блоками країн завжди будувалися на основі поротиріч та постійного змагання.
Метою статті є аналіз причин, які лежать в основі виненкнення конфліктів між Східною та Західною частиною України.
Цивілізація — людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності та ідеали, ментальність (світогляд).Цивілізаційний підхід до історії, що виник ще в XVII ст. в Європі, набув особливої популярності в науковому світі в XX ст. Термін «цивілізація» був запроваджений В. Мірабо (1757) і використаний А. Фергюсоном, а пізніше Л. Морганом і Ф. Енгельсом у періодизації історії для позначення вищої, після дикості й варварства, епохи.
При цьому варто врахувати досвід двох напрямів вивчення цивілізацій. По-перше, цивілізація розглядається як спільність, заснована на соціокультурній системі, що має в собі «центральний принцип» чи «велику ідею», яка й формує Велику традицію – предмет вивчення істориків світових релігій і культур. Цей підхід одержав класичне вираження в роботах М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі, Д. Нідема, С. Ейзенштадта.
Другий напрям розглядає цивілізації як мережу соціокультурних відносин між різними групами й спільнотами різного рівня й функціональної належності (М. Сингер, Н. Еліас, Ф. Бродель, Р. Уілкінсон). Також прихильниками цивілізаційного розуміння історії були французькі історики М. Блок, Л. Февр, Ж. Ле Гофф, а в російській історичній науці – К.М. Леонтьєв, П.О. Сорокін [2].
В історії людства виділяють дві основні цивілізації: традиційну та ліберальну.
Перша характеризується пануванням масової орієнтації на відтворення форм життя, що історично склалися, прагненням підпорядкувати прийняття рішень у всьому суспільстві завданню утримати, зберегти рівень ефективності (включаючи господарську) відтворення, що історично склався. Ліберальна цивілізація виникла в результаті посилення внутрішніх суперечностей традиційної цивілізації, яка історично передує їй, в результаті вичерпаності можливості на її основі відповідати на виклик історії. Пануюча форма відтворення ліберальної цивілізації характеризується прагненням націлювати масові рішення на підвищення своєї власної ефективності, забезпечення конструктивного розвитку, перетворення розвитку культури, соціальних відносин, особистості у вищу цінність.
Якщо західноєвропейську цивілізацію, що почала формуватись 1,5 тис. років тому в ранньому середньовіччі і базувалась на ринковому європейському виробництві, можна віднести до ліберальної, то Росію через її геополітичне становище й історичні обставини - до традиційної. Певні передумови для цього були ще за Київської Русі у формі запозиченого з Візантії цезарепапізму, що робив духовну владу залежною від князя. Однак справжні ознаки, характерні для традиційної цивілізації з елементами східної деспотії, принесли монголо-татари.
Як відомо, монголо-татари, які приходили на Русь, починаючи з 1223 р., налічували у своїх рядах до двох третин християн-несторіан. Однак у 1312 р. хан Узбек прийняв іслам, заявивши при цьому, що всі, хто відмовиться прийняти нову релігію, будуть страчені. Велика кількість татр втекли в Північно-Східну Русь. Єдина вимога – зректися поганської віри та прийняти првослав’я. Так з’явилися на Русі Аксакови, Апраксіни, Ахматови, Кутузови, Тургенєви, Суворови, Тютчеви тощо [1].
Як зазначив Л. М. Гумільов, монголи тікали у Москву, де й зібралася військова еліта Золотої Орди. Татари-золотоординці на московській службі становили кістяк руського кінного війська, яке згодом і забезпечило перемогу на Куликовому полі [4, с. 135].
Більш детально про сам процес становлення московської деспотії східного типу писав російський філософ Г. Федотов у праці «Росія та свобода»: «В самій Московській землі вводяться татарські порядки в управлінні, суді, збиранні данини. Не ззовні, а зсередини татарська стихія оволодіває душею Русі, просочується у плоть і кров». Федотов зазначав ,що татари вливалися у ряди служивих людей, майбутнього дворянства, заражаючи його східними поняттями та степовим побутом, відбувався процес заміни всього верхнього шара людності, викорчовувалися всі місцеві традиції... [4, с. 187].
Отже, підсумовуючи сказане, слід підкреслити, що своєю державністю росіяни зобов’язані татарам - відбулася лише заміна столиць, Сарая на Москву, і заміна татарського хана на православного царя.
Під могутнім впливом утворилася така форма держави,що деякі публіцисти називають її азіатською, східною деспотією. Але Орда не мала навіть зародків цивілізації, жодних елементів громадянського суспільства, на відміну від східних деспотій, які знали архітектуру, витончене мистецтво, придворну поезію, вироблене законодавство. Тримати таке суспільство в покорі без застосування чіткого правового інституту, міг тільки хан, і тільки за допомогою єдиного дієвого інструменту - жорстокості. «Чи дією прикладом, чи вливанням крові, вони (татаро-монголи), - писав П. М. Савицький, - дали Росії можливість організовуватись військово, створювати державно-примусовий центр, добиватися стійкості; вони дали їй якість - ставати могутньою ордою» [5, с. 75].
Отже, якщо говорити про особливості формування феодалізму в Росії, то про жодне порівняння із Західною Європою не може бути й мови. Якщо в Європі централізація відбувалася внаслідок внутрішніх тенденцій, з опорою на міста, що розвивалися і ставали все більш фінансово незалежними, щойно народжений третій стан, який навчався особистої незалежності у стану феодального, то Росія здобула свою єдність з допомогою татарських військ. Л. М. Гумільов досить чітко формулює принцип російського деспотизму, на якому виросла Москва. Московити, стверджує він, «прагнули не до захисту своїх прав, яких у них не було, а до отримання обов'язків, за виконання яких належало цареве утримання» [3, с. 624]. Він вважає, що саме ця оригінальна, незвична для Заходу система відносин влади і підлеглих була настільки привабливою, що зібрала навколо Москви всю Північно-СхіднуРусь. [3, с. 624]
За такої організації суспільства, звісно, не могло скластися громадянське суспільство, тобто не було законів, які б утверджували елементарні права особистості. В такому суспільстві не було громадян, були командири, солдати,працюючі. Різниця між станами прослідковувалася не в кількості прав, а в повинності. Кожен зобов’язаний був захищати державу або працювати на державу, тобто годувати тих, хто її захищає [6].
У свідомості московизованої Русі, цар ніби поєднував у собі одразу імператора Візантії як «спадкоємець» владника православної держави, і хана Золотої Орди. «Територіально, – пише Б. А. Успенський, – він є спадкоємцем татарського хана, асеміотично - грецького імператора», цар стає «більш сакральною постаттю, ніж патріарх» [7] – він наділений божественною владою за правом народження, тобто державна влада у Росії є важливішою, ніж церковна.
Україна через своє геополітичне розташування та в процесі історичного розвитку опинилася між двома різними та могутніми цивілізаціями. Дві цивілізації, фантастично переплетені в тілі однієї країни, означають стільки ж типів ментальності, систем моральності, основних політичних культур, господарських систем, типів самосвідомості тощо .Це яскраво простежується на прикладах Західної і Східної України. Сплав цих цивілізацій породжує особливу «проміжну цивілізацію» в якій немає стійкого фундаменту. Немає стрижня, на який нанизувалися б нації, навіть ті, які, здавалося б, укорінюються, можуть бути легко викинуті з ґрунту в результаті стресовий подій. Такі цивілізації характеризуються зіткненням якісно різних потоків цивілізаційного розвитку, що викликають постійне збурення, причому в найрізноманітніших сферах, починаючи від економіки і закінчуючи психологією.
Так, Східна частина України це відбиток тієї Російської (традиційної) цивілізації з притаманними їй рисами та традиціями. Ця частина країни завжди перебувала то під гнітом Російської, то Рядянської Росії, що серйозно вплинуло на формування світогляду та менталітету людей. Постійний страх та преслідування інакодумства та зі сторони тоталітарної держави, «вбив» в людях та суспільстві – відчуття власної волі, гідності, проте сформував у свідомості суспільства образ «батьківської» держави, що зможе захисти людей як від зовнішніх ворогів, так і зможе забезпечити відповідні умови для життя. В обмін за представлену «ласку » зі сторони держви громадяни повинні були викорінити будь-які настрої та думки які б клали під сумнів могутність та велич режиму . Тоді як, на Західній частині України залишила свій глибокий слід Західна цивілізація та культура. Суб’єктивно можна сказати що традиційна цивілізація менш лояльна до особистості, в цій цивілізації особа завжди розглядалася як частина одного цілого – народу, і задля досягненя загального блага можна пожертвувати інтересами окремих осіб. Тоді як ліберальний тип цивілізації значно вище оцінюва важливість та корисність кожної особи. Тут громадяни вважалися не одним колективними суб’єктом, а сукупністю окремих індивідів, із власними психологічними особливостями (хоча й деякі риси поведінки в усіх людей схожі). Можна із точністю сказати що це зовсім різні два типи цивілізацій, які несуть в собі різний тип ментальності та мислення в людей (її носіях). Через зливання двох цивілізацій в межах однієї країни відбувся розкол.
Україна довгий час перебувала в складі Польщі і Литви, а потім і Росії, значна частина еліти інкорпорується в державну систему як Польщі, так і Росії, протиставляючи себе згодом як уособлення чужої державності власному народу.
Проблему розколу є результатом перетворення традиційного доринкового господарства не в ринкову економіку, а в певний проміжний гібрид. Його специфіка полягає в тому, що кожен виробник, організатор виробництва, керівник підприємства тощо намагається знайти «дах», тобто спеціальне прикриття, захисника в навколишньому соціальному середовищі й одночасно джерело необхідних ресурсів. Це явище було перенесено ще з царської Росії в Україну, коли там будь-яке виробництво, починаючи з селянина, який отримував від поміщика «карбованець на обзаведення», до цілих галузей могли існувати лише користуючись певним соціальним захистом поміщика, вотчинника, влади на всіх рівнях. При більшовизмі саме виробництво, яке вважалося доцільним з погляду влади, перейшло під патронат держави, а що до сьогодення, то ми є свідками того, що такий «дах» – характерне явище для тіньової, корумпованої економіки, що зрослася з цією самою владою. На сьогодні ця своєрідна форма розколу набуває дедалі все більшого вираження.[8 с. 26]
Отже, розкол між Заход і Сходом України, це серйозна проблема в середині суспільства, яка може загрожувати існуванню держави. Подолання такого явищя, можна шляхом грамотної державної політики, створенням єдиної державної ідеології, намагання не загострювати уваги на провокативних ситуаціях (дуже актуальне питання для України, це питання мови ) та проводити гармонічну інтеграцію двох цивілізаці.
Список використаних джерел:
1. Баскаков Н. А. Русские фамилии монголо-татарского происхождения/ Н. А. Баскаков [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.balkaria.info/library/b/baskakov/rftp.htm.
2. Багатовимірність методологічних підходів до вивчення саморозгортання соціального світу [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://npu.edu.ua/!e-book/book/html/D/ispu_ksue_Beh _Julia/60.html
3. Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь./ Л.Н. Гумилев : навч.-метод. посібник [Текст] – Москва. Думка , 1989 . – 624 с.
4. Гумилев Л. Н. От Руси до России. Очерки этнической истории./ Л. Н Гумилев: навч.-метод. посібник [Текст] – Санкт-Петербург, Академія, 1992. – 432 с.
5. Савицкий П. Н. Степь и оседлость /Евразия. Исторические взгляды русских эмигрантов./ П. Н . Савицкий: монографія [Текст] - Москва. Освіта, 1992. – 75 с.
6. Ключевский В. О. Соч. в 9-ти томах./ В. О Ключевский [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://lib.rin. ru/doc/i/5000 p.html.
7. Успенский Б. А. Царь и самозванец: самозванчество в России как культурно-исторический язык средневековья. / Б. А. Успенский [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://krotov.info/history/18/1/uspen_08.htm.
8. Юрій М.Ф. Соціокультурний світ України / М.Ф. Юрій. Монографія – 2 вид. [Текст] –Київ. Кондор, 2004 – 738 с.


 
Форум » Матеріали конференції 15.01.2015 » Теорія та історія держави і права » Скоробогач Д., РИЗИК МЕЖОВОСТІ МІЖ СХОДОМ ТА ЗАХОДОМ
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук: