2 курс, спец.: «Фінанси та кредит», Наук. кер. – Пацаранюк Ю. М. Чернівецький торговельно – економічний інститут, м. Чернівці
МОВНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ
Мова — явище незмірно глибше і важливіше, вона не зводиться до жодної із багатьох своїх функцій. У мові концентрується сама сутність людського буття людини, історичного буття народу. Це переконливо довели філософія, психологія, соціолінгвістика XIX і особливо XX століття. Звідси фундаментальна цінність мови як основи самоідентифікації людини і народу. Звідси ж і її провокативна роль у конфліктах самостверджень на особистісному рівні та на рівні національних спільнот. Ця тема вивчається такими науковцями, як Воропаєва Т. С., Гнаткевич Ю. В., Дзюба І. М., Приступенко Т. О., Соколова С. О., Скрипник Г. А. [1 - 4] та інші. Метою даної статті є обґрунтування та розгляд використання мовного питання в Україні, що на сьогоднішній день є великою проблемою серед суспільства в цілому. Це тема не нова — вже хтозна з яких часів. І може скластися враження, що це суто наш, український, безнадійний привілей у добу високих технологій, клонування і гендерних студій. Очевидним є те, що українська мова може повноцінно розвиватися лише в Україні, тоді як російська основну свою «базу» має не в Україні, а в Росії, як угорська — в Угорщині, польська — в Польщі і т. д. Очевидним є і те, що в Україні українська мова — мова так званої «титульної», корінної і найчисельнішої нації — не є повноприсутньою в суспільному житті. Вона витіснена на периферію засобів масової інформації, наукового життя, зрештою і міського побуту — за винятком міст Західної України. «Працездатність» української мови паралізується, а таким чином гальмується і її внутрішній розвиток, звужується простір спілкування нації. Відповідно, панівні висоти посідає — переважно в багатьох сферах життя є російська мова, російська культура, звичайно, не в їхній натуральності, а у специфічній формі запозичення. Така реальність є нерозумною й аморальною, з таким станом багато українців — власне, всі українці, які зберегли свою національну і мовну ідентичність, ніколи не погодяться. Не кажу вже про те, що ця реальність суперечить самій ідеї української держави. Адже зникнення мовно – культурної ідентичності — це зникнення нації [1, c. 13]. Роками не ухвалюються законопроекти, які покликані створити умови для відновлення і розвитку українського книгодрукування, зняти податковий тиск з української книги; навести лад у ліцензуванні й оподаткуванні іноземної естрадної навали, яка сьогодні спустошує і фінансові джерела української культури; заблоковано системні заходи, які пропонує Рада з мовної політики [1, c. 14]. Однією з причин гальмування, а навіть регресу є те, що кожен, навіть найобережніший крок у бік розширення сфери функціонування української мови викликає протести з боку відомих внутрішніх і зовнішніх політичних сил, звинувачення у придушенні російської мови і культури, у порушенні прав людини, — причому до прав людини відноситься все, крім права українця на українську книжку, українську газету, освіту рідною мовою, зрештою — права на майбутнє своєї мови, своєї культури, своєї держави. Юридично безграмотним є розгляд питання сучасного стану української мови лише в контексті прав людини, адже кілька століть поспіль продовжувалась інтенсивна деукраїнізація України, коли під час насильницької русифікації були тотально порушені права мільйонів українців [2]. За Конституцією, зобов’язання держави із «забезпечення всебічного розвитку й функціонування української мови в усіх сферах життя на всій території України», безперечно, істотніші. Можна було б сподіватися, що в законопроекті запропоновано розробити систему сертифікації рівнів оволодіння державною (українською) мовою для офіційного спілкування як для держ- та військовослужбовців, так і тих, хто набуває статусу громадянин України протягом терміну, визначеного законодавством України про громадянство, для представників нацменшин в Україні. Проте, на жаль, жодних механізмів та конкретних заходів для реалізації цитованої конституційної норми проект не пропонує [4]. Норми української, як і будь-якої іншої літературної мови, словники та Правопис не встановлюють, а лише фіксують: у ст. 6, п. 4 зазначено, що «норми української мови встановлюються у словниках та правописі». Норми випрацьовують у відповідному лінгвоукраїністичному закладі та при цьому беруть до уваги закономірності розвитку мови. Орфографічні норми встановлює Правописна комісія при Кабінеті Міністрів. Ці моменти також мали б бути відображені в Законі про мови. Потребує врегулювання питання вивісок з іноземними текстами мовами, що користуються алфавітом, який ґрунтується на латинській основі. Однак замість того, щоб навести лад у тому мовному просторі, який склався на сьогодні, автори законопроекту від 5.06.2012 Ківалов та Колесніченко пропонують використовувати ще й регіональні мови, що, без сумніву, призведе до цілковитого мовного хаосу. Очевидно, саме розбрату між громадянами України, їхньої нездатності порозумітися одне з одним і прагнуть автори законопроекту [4]. У разі спокійного розвитку ситуації та послідовного виконання положень закону призведе до поступової втрати українською мовою статусу державної, зведе її до положення однієї з регіональних мов, внаслідок чого Україна може втратити статус національної держави. Мовний закон унеможливлює встановлення рівноправних стосунків з Російською Федерацією, які мають базуватися на принципах толерантності і взаємоповаги, а не на принципах мовної асиметрії, імперської зверхності Росії та самоприниження України. Адже, якщо в Росії (як і в багатьох інших країнах світу) державна мова вважається національним надбанням, то і в Україні державна мова також має тим же. У нинішній складній ситуації державна мовна політика має поєднувати цілеспрямованість і рішучість з розсудливістю і тактовністю. Необхідною стає широка державна підтримка української культури та українського слова, української освіти за допомогою ринкових і законодавчих механізмів. Усе це не знімає з нашої держави, звичайно, обов'язку піклуватися і про мови національних меншин, особливо малих національних груп. До задоволення їхніх мовно-культурних потреб ще далеко, — за винятком хіба тих меншин, які мають досвід самоорганізації і підтримку з боку генетичних держав (молдавани, румуни, поляки, чехи, греки, литовці, мадяри та ін.) [3]. Важливим напрямом до стабілізації мовної ситуації в нашій державі буде лише та умова, коли українська мова функціонуватиме як мова повноправного державного народу, коли вона задовольнятиме всі потреби нашого суспільного життя, коли її будуть визнавати і поважати на всіх рівнях комунікації. М. Грушевський наголошував: якщо ми, українці, хочемо, щоб нас поважали інші народи, то треба, нарешті, почати з поваги до самих себе [2]. Сьогодні необхідна особливо пильна увага керівництва держави до проблеми завершення націєтворення та формування спільної ідентичності українських громадян. І тільки тоді, коли українська влада не буде боятись утверджувати суб’єктність України в багатьох сферах суспільного життя (в геополітичній, соціально-економічній, мовно-культурній, інформаційній та ін.), стануть можливими паритетні відносини між Україною та Російською Федерацією, в тому числі й у сфері мовної політики. Хоча наша держава називається Україною, і хоча в ній частка українців становлять біля 80%, але на Україну вона мало схожа. Націоналісти - патріоти змушені чинити опір русифікації українців, вимагають для українців українських шкіл, газет, книжок, кіно й усього іншого українського. А оскільки вони цього вимагають наполегливо й уже упродовж двадцяти трьох років, то російські націоналісти стали обзивати їх фашистами. Оборону національних прав українців в Україні вони вважають наступом на права "рускоязичного насєлєнія". Їх дратують вимоги відродити знищене українське кіно, збільшити питому вагу українськомовної преси, загальний тираж якої становить в Україні всього 18%. Їх лякає вимога відкривати українські школи для українців у зросійщених містах, у яких українці за останнім переписом населення становлять більшість [2]. Українські патріоти не проповідують винятковість своєї нації. Вони лише вимагають дотримання гуманітарних і мовних прав українців в Україні. Вони навіть часто говорять про те, що українська нація ще перебуває на етапі формування, що вона страждає меншовартістю. Тим не менше, вороги української нації знову нав'язують ідею державності російської мови в Україні. Їхня мета очевидна: легітимізувати русифікацію українців, зупинити українське національне відродження, не дати сформуватися єдиній українській нації на основі єдиної державної мови, протиставити волинян і галичан українцям з інших частин України та розколоти в такий спосіб українську націю на дві нації. Українці знають приказку, що починається словами "пусти свиню під стіл". Якщо "рускій язик" стане другим державним, то через два роки він буде першим, а через п'ять років єдиним державним. Адже російські шовіністи вже знищили сотні мов на теренах своєї федерації. Тепер вони вимагають зробити федерацією Україну. Українські націоналісти хочуть збудувати Україну як державу українців зі справжньою, а не паперовою державністю української мови. Українські націоналісти не воюють із російською мовою. Вони всі нею добре володіють. Вони захищають свою мову від агресії російської мови. Якщо суспільство не буде використовувати українську мову в усіх сферах життя на більшій частині України, якщо Західна Україна залишиться єдиним форпостом, де українська мова використовується повноцінно, мова не матиме шансів вижити. У цьому випадку Західна Україна, а саме Галичина остаточно стане подібною до Квебека, який докладає титанічних зусиль, аби зберегти французьку мову в англомовному океані Північної Америки – квебекські діти зараз більшу частину часу проводять у онлайн іграх, де усі говорять англійською. Тож змусити їх говорити французькою стає дедалі важче. Отже, українська держава має працювати над тим, щоб забезпечити сприятливі умови для завершення націєтворення українського суспільства та провести належну політку щодо статусу та розвитку української мови. Зусилля української влади повинні спрямовуватися на законодавче забезпечення процесів політичної та духовної консолідації українського суспільства. А українська мова – це консолідуючий націю чинник і смислова засада української ідентичності, тому цивілізоване розв’язання мовного питання є одним із стратегічних завдань державної політики України. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Дзюба І. Сучасна мовна ситуація в Україні [Текст] : нелитературный текст / І. Дзюба // Рідний край / Відп. секретар. Г. Білик. - Полтава, 2006. - №1(6). - С. 13-17 2. Воропаєва Т. С. Мовна політика: чи можливі паритетні відносини між Україною та РФ?. / Т. С. Воропаєва [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://society.lb.ua/position/2012/08/16/165952 _movna _politika _chi_mozhlivi_paritetni.html 3. Гнаткевич Ю. В. Що вбило бандерівця Максима Чайку?.. / Ю. В. Гнаткевич // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/columns/2014/04/17/7022590/ 4. Скрипник Г. А. Науковці оцінюють закон про засади мовної політики / Г. А. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/uk....olitiki
